— Бувай, домівко, не згадуй лихом…

Раптом — ледве чутний шум, наче крила велетенського птаха скребуть об вітер. Дід знову повернувся у бік млина.

— Матір Божа!

Над степом, хуторами і могилами — сотні людських постатей у небі. Чорні на фоні місяця. Постаті рухаються з величезною швидкістю, як сарана, застеляючи собою все небо.

— Жінко! Жінко! — дід поволі відступає до підводи. — Жінко!

Тиша.

Дід обертається — навпроти нього на шляху дівчина. Молода, вродлива, з довгим розпущеним волоссям, великими очима й темними бровами, тільки без рум’янцю на щоках. Обличчя — хворобливо бліде. Станом струнка, худорлява. У накидці з чорного сукна, на плечах теліпається такий же чорний каптур.

«Боже! — подумав дід. — Яка жахаюча краса!!!»

Поволі став відступати назад.

— Здрастуйте, дідуню, — весело мовила дівчина, але непевним здався діду той голос і та веселість.

Звичайний м’який дівочий голосок, та тільки наче не звідси.

«Наче з домовини», — мелькнула думка.

Швидше й швидше позадкував до підводи. Дівчина дивиться на нього пильно, не відводячи погляду прекрасних очей і не кліпаючи. Її довгі вії непорушні. Дід перечіпляється через якийсь дрюк, падає.

Незнайомка сміється.

Весело-весело, закинувши голову назад.

І з-під вуст зблискують довгі білосніжні ікла…

ІХ

ІХ

Ідуть полки з Максимових снів.

Ось вони, так близько, наближаються під сяйвом місячної ночі. Вже горять крайні хати і вулиці села.