— Оно, дівчино, москаль ззаду! Ех!

Москаль сіконув. Трохи ззаду — шабля пройшлась по горлу і зіскочила плечем. Дівка упала на землю, притиснувши до грудей рукоять меча.

— На сволото, їж! Падло ти!

Шевчик торохнув з усієї сили москаля по довбешці колодкою. Той покотився додолу без свідомості.

— Дівчино! Дівчино! Жива чи ні?

Шевчик нахилився над упиркою. Тормошить її. Ні. Рана дуже глибока — смертельна.

— Я його заколю!

Козак хапає меч з дівочих рук, біжить за москалем. Той уже отямився. Став поволі підводитись.

— На тобі за дівчину! Ого!

Меч виявився таким важким, що Шевчик його не спромігся навіть підняти для удару. Тоді зметикував дещо.

— Ну нічого — каже, і поклав лезо на плече. Трохи посунув, тоді намагався крутнутись на одні нозі, щоб з такого положення нанести удар. Де там! Не втримався і впав. Мало що вдарився, так ще й рукоять меча дуженько гехнула по голові.

Москаль тим часом дав дьору.

— У-у! — стогнав Шевчик на землі. — Ну певне що не з тої ноги встав. Не щастить мені сьогодні!

— Ви дуже благородні, — пролунав веселий гунявий голосок над Шевчиком.

Той глянув угору. Бачить — то та сама дівчинка з перерізаним горлом, тільки рани тії вже нема зовсім, не залишилось і шраму.

— Ти жива? — здивовано вимовив козак.

— А ти хтів, щоб я вмерла? Ха-ха!

— Та ні, ти що! Я навпаки…

— Мене Марічкою кличуть.

— А мене Шевчиком.