— Не кидай мене, мій обряд!

Пальці Топешевої правої руки повільно ворушаться. Дух Галини обширний та ще дуже м’який — для маневру є місце.

— Впадуть стіни і грати.

А ти не кидай мене, мій обряд.

Вікна і двері.

А ти не кидай мене, мій обряд.

Тіла і душі.

А ти не кидай мене, мій обряд.

І не кидай мене, мій обряд.

Очі Топеша сяють усе яскравіше. Межа його духу стрімко накриває село під вербами. Ще аршинів зо два — і дух накриє Галину, тоді все. Аж раптом сплеск:

— І вийшов Господь на суд!

Дух Галини випростався.

Топеш падає у траву.

— Ух! Голова…

Береться за голову, протирає очі. Сідає.

— Нічогенько так, сестро, дала ти мені стусана.

Знову зводить руки.

— Іди похрести їх, Григорій.

У цю хвилю Захарчук усією силою скеровує полки на Галину.

Раптом йому чується тихий дівочий голос: