Гоп!

Прямо перед ними постать у потерзаному плащі. Обличчя та рук майже зовсім не видно. Постать наче вирячилась прямо на ту парочку.

— Ай-яй-яй-яй! У таку пору діткам не можна! У таку пору відьми, чугайстри, мавки, болотники, привиди … упирі!.. Ну-ну!

Постать помовчала.

Тоді як кинеться:

— Укушу!

Каптур спав, і стало видно майже голий череп з іклами. Дівчина ледь не впала, але хлопець не розгубився — стрімко зметикував, що робити.

— А такого не хочеш?! — і як дмухне на нападника. Той аж смикнувся, та й упав ок лихій годині у канавку.

— Біжім!

Уже коло першої хати молодь спинилась.

— Ти молодець, Гнате. Врятував нас обох.

— Ну так…

— Чуєш, а як ти це зробив?

— Та, власне, мені ще дід мій казав, отой глухий, що позатої весни вмер. Каже, упирі часнику бояться. А я ж на вечерю пампушки з часником їв.

Дівка помовчала.

— Отож я й цілуватись не хотіла…

Обоє голосно розсміялись.

* * *

— І щоб увійшов крізь неї великий і сильний Бог… Давай, Ксеню, повертай.

— Так, Славо.