Раптом у розмову встряв Болько:

— А ви все доглядаєте свої борті і не хочете на раду йти з нами?.. А ваше мудре слово мало б серед людей велику вагу.

— Що може зарадити слово там, де вже кров говорила, та й тієї не послухали? — тихо озвався П'ястун. — Я чоловік собі малий і вбогий…

Зачувши з його вуст слова, які збігалися з пророцтвом Візу на й порадою чужинців, гості перезирнулись. Ніби сама доля промовляла його вустами:

— Я чоловік малий і вбогий!

Їх пройняла якась тривога, здавалося, така вже була воля небес і богів, щоб він, а не хто інший, був обраний князем.

— Завтра, — вигукнув Болько, — останній день нашого віча… Не може бути, щоб ви не пішли з нами. Ми прибули до вас, і ви мусите прийти… всі вас кличуть… Якщо не прийдете, віче знову розійдеться, почнуться нарікання…

Старий нічого не відповів.

Вони отак сиділи, зітхаючи, коли поріг переступив блідий і ослаблий Доман, що саме повертався з Ледниці. Кмети без упину розпитували, як йому вдалося втекти й залишитись живим. Не хотіли вірити, що він доплив до острова. Розпитували про поморців та їхні сили, про Лешків та німців, — як вони були озброєні і чи не загрожують їхньому краєві. Доман відповідав на всі запитання, намагаючись надихнути присутніх жадобою помсти, що бурувала в його серці. Розпалившись, кмети почали здіймати вгору кулаки. Доман закликав якнайшвидше обрати вождя, бо навіть з поганим буде набагато краще, ніж без нього.

— Якщо незабаром не оберете його, — додав він, — то кожен буде думати тільки про себе. Згуртуються збройні загони, і хто відчує себе сильнішим, скрутить іншому в'язи. Я й сам зберу своїх усіх до одного, і хай лежать облогом поля, хай здихають і гинуть від зграй вовчих стада І нам треба йти на тих, хто хоче нас поневолити. Треба увірватися в їхнє гніздо й видушити це плем'я, щоб раз і назавжди встановити мир і спокій.

Довго отак розмовляли біля вогнища, потім полягали біля нього на землі й поснули.

Тільки-но почало сіріти, П'ястун тихенько приготував собі козуб, щоб уже йти в ліс, але Болько і Сцібор, помітивши це, взяли його під руки.

— Ви повинні сьогодні бути з нами, — сказали вони. — Цього жадає громада, а їй треба підкорятись. Хай і Доман їде, покаже рани й розповість, що бачив на власні очі.

Старий все ще намагався опиратися.

— Я більше годжусь до бджіл, аніж до віча, — сказав він.

Та це не допомогло. Всі навперебій переконували його, і він кінець кінцем мусив скоритись. Розбудили решту людей, і всі, посідавши на коней, поїхали до городища. А що П'ястунова челядь ще вдосвіта пішла собі працювати в поле і в ліс, з нею поїхав малий Земек, синок господаря; він мав стерегти батькову коняку.