П'ястун все ще ніби боявся того, що сталося, й довго мовчав, не вірячи вухам і очам своїм. Нарешті прошепотів, звертаючись до юрми, що оточувала його:

— Хай здійсниться воля богів і ваша воля! Якщо ви вже мене обрали, то й повинні мені допомогти.

Всі обступили його, мов рідного батька, і дорікали, що втік від них і противився долі. Вперше, зібравшись в одному гурті, Лешки й Мишки одностайно і дружно закликали підтримати нового князя.

Тим часом прибіг П'ястунів синок, якого нарешті відпустили; упавши батькові у ноги, поцілував йому руки, потім скочив на коня і поспішив до матері з доброю вістю. Стара Жепиця стояла біля діжі, як ось ускочив Земек і з радістю їй розповів, що батькові одягли на голову князівську шапку, до пояса причепили меч та ще й білий жезл вручили в руку, і тепер усі вклоняються старому. Жінка розплакалась, заламала руки, відчуваючи, що закінчилось їхнє тихе й спокійне життя і починається повна тривог і складних обов'язків служба. Вмиваючись слізьми, вона пригорнула до себе дитину і, хоча не промовила жодного слова, можна було здогадатись, що не втіху, а смуток і клопіт бачила в недалекому майбутньому… Втерши фартухом сльози, вона поцілувала Земка в чоло і повернулась до діжі: треба було якнайшвидше напекти хліба.

В радісних і схвальних, як ніколи досі, вигуках проминула одна і друга година; потім старійшини рушили до городища раду радити, а може, й довідатись, які будуть розпорядження.

Насамперед, — промовив П'ястун, — усі, хто живий і дужий, повинні сісти на коней. Поки в нашім краї війна, немає нічого важливішого від неї. Отже, хто може, на коней! Старійшинам зібрати людей під станиці й привести сюди.

І люди голосно загукали:

— На коней!

Це було перше слово й повеління новообраного князя. Потім П'ястун окремо скликав старійшин, призначив раду, що мала перебувати при його особі, виділив воєвод по общинах та мирах.

У той час, як П'ястун віддавав серед руїн городища накази й розпорядження, хтось крикнув, що слід негайно обгородити згарище частоколом і відбудувати дім з численними палатами, бо ж як там не є, саме в них князю годилося б жити.

— Ні, — відповів П'ястун, — це нещасливе, погане місце; я не хочу оселятися там, де пам'ять про Хвостка й руїни могли б стати між мною й вами. Моє городище й нова столиця будуть збудовані там, де ми здобудемо першу перемогу. Хай оця порожня вежа навіки-віків залишиться свідченням того, як ганебно гине твердиня несправедливості… хай цей паскудний смітник заросте бур'яном!

Увечері П'ястун повернувся додому. Його супроводжувала численна юрма. Коли виїздив з городища, услід довго лунали прощальні вигуки. Благословивши нового князя, чужоземні гості, ніким не помічені, щезли з очей. Було наказано їх розшукати, але ніхто не бачив, як вони вислизнули і куди зникли.