Великий жаль охопив усіх на городищі, коли стало відомо про зникнення П'ястуна; але старійшини вирішили дотриматися свого слова — не рушати з місця доти, поки не буде знайдено обраного князя.

Минуло шість днів, і от біля городища з'явилася вічно мандруюча Яруга. Довідавшись від челяді, котра стерегла коней, про те, що П'ястун гайнув у ліс і десь заховався, стара жінка засміялася; їй не вірилось, щоб стільки людей, кинувшись за ним у погоню, повернулися ні з чим. Пішла потім до Сцібора й інших старійшин, але ті не тільки говорити, а й дивитись на неї не хотіли.

— А ось я приведу його сюди, — сказала вона. — Лісу ніхто краще від мене не знає, — не раз, бувало, і з ведмедями під колодою ночувала: від мене він не заховається, я його знайду.

Її підняли на сміх, але стара твердо обіцяла знайти П'ястуна. Яруга настільки впевнено говорила, що дехто подумав: так, з доброго дива, вона б не хвасталась. І двоє молодих людей пішли слідом за нею, щоправда, тримаючись оддалік. Удосвіта Яруга з городища відразу ж почвалала до лісу; йшла так упевнено, ніби наперед знала, де шукати криївку старого бортника. Кмети, що йшли за нею, ледве встигали продиратись крізь гущавину, а вона тут знала всі стежини, протоптані дикими звірами, як свої п'ять пальців. І ось, пройшовши добрий шмат дороги, вони побачили, нарешті, старовинний вал, зарослий травою й деревами, що свідчили про його вік. Посередині був вхід у старе городище. Яруга, озирнувшись навколо, прослизнула туди, а кмети, що йшли слідом за нею, зупинились і тільки позирали здаля.

В кутку, де сходилися дві стіни валу, стояв курінь, а в ньому на підстилці з сухого листя сидів П'ястун і плів собі личаки, які носили тоді убогі люди.

Яруга увійшла — П'ястун глянув і здригнувся, ніби злякався її.

Стара, спираючись на кий, стала навпроти нього.

— Таки знайшла я вас, — промовила, — бо вже ж і пора! Там люди побиваються, чекаючи вас, і Земко малий плаче, — його ніби в неволі тримають! Зжальтесь хоч над дитиною своєю і повертайтесь.

П'ястун, не відповідаючи, дав їй знак рукою, щоб замовкла, але раптом увійшли посланці віча Болько і Собіслав і низько вклонилися князеві.

Побачивши їх, старий заламав руки.

— Ми послані до вас, — сказали вони. — Все віче жде, люди просять повернутись, — така воля богів. І ми без вас не підемо звідси.

Наблизившись, вони почали уклінно просити його, щоб зважив на волю народу. І він нарешті погодився й коротко промовив:

— Гаразд, піду.

Яруга, що сиділа тут же, на землі, радісно засміялася.

— Це я вас, милостивий пане, виказала, — кинула вона. — Хай знають люди, що й баба здатна на щось. Вони б цілий місяць шукали і все одно не знайшли б, якби не я.