Коли обраний князь у супроводі почту зупинився біля воріт селитьби, назустріч своєму панові вийшла з червоними від сліз очима Жепиця. Доля попередніх князів не на жарт бентежила її серце; вклонившись низенько до землі й обійнявши чоловікові ноги, вона зайшлася плачем.

— Милостива княгине, — мовив він, підводячи її, — готуй, що там у тебе є найкращого, хай челядь розставляє столи, щоб люди, які виявили мені таку честь, не пішли голодними з моєї хати.

Однак те, чого побоювався П'ястун, сталося б, як би кмети, почувши про обрання, не поспішили (щоб князь їхньої крові не осоромив, бо ж знали, що він був убогий) приїхати з дарами. Отож у нього в коморах тепер було вдосталь всілякого їства.

З усієї околиці, з сусідніх селитьб і хат зійшовся народ і, оточивши подвір'я, радісно вітав князя-бортника; люди вважали дивом дивним обрання нового князя, призначеного віщуванням, і тих двох чужинців проголосили посланцями богів. Розпалили багаття, мов у ніч на Купалу, і цей день усі вважали святом, бо приніс він із собою надію на мир і згоду… Цілу ніч, до самого світанку, бігала з запаленими смолоскипами молодь, розносячи радісну вість, і все нові й нові юрми кметів прибували вітати князя.

Потім по краї були розіслані віці, щоб усі, хто міг тримати в руці списа, зголосилися до свого воєводи разом з родиною й челяддю. Хапаючи й міняючи на пасовищах коней, парубки мчали з віцями від двору до двору, від хати до хати. В тихому раніш обійсті старого бортника тепер удень і вночі не змовкали людські голоси. Звідси вирушали призначені на місця тисяцькі, сотники, десятники і старійшини скликати і збирати людей. Не минуло й тижня, як тисячі молодих мужів отаборилися на березі озера. П'ястун разом з воєводами щоденно їх розподіляв по загонах, шикував, оглядав, заохочував до бою.

Поморці й кашуби на чолі з німцями, спустошивши добру частину краю, тепер із здобиччю й невольниками повернулися майже з-під Ледниці, побоюючись наскочити на засідку і втратити награбоване майно; але добре було відомо, що Лешки не відреклися від зазіхань своїх і від помсти, якої так сильно жадали. Ворожі загони, що нападали заради здобичі, тікали з нею в ліс і, звільнившись від награбованого і відпочивши, вирушали в новий похід, залучаючи добровольців. Сини Хвостка відступили із жменькою найманців на Помор'я, але там не сиділи склавши руки: набирали людей, щоб знову напасти на полян. Люди, послані в розвідку, на границю, повідомили, що ворог готується до наступу. Але тепер його вже не боялися, ба навіть чекали сутички з ним: у полян було достатньо сили, щоб оточити і знищити нападника. По дорозі, якою він звичайно чинив наскоки на край, все вже було спустошене, і він не міг більше заподіяти шкоди; в лісі ж легко було оточити й знищити його до ноги. Отже, легко могли потрапити їм до рук і сини Хвостка.