— Ви скоро одужаєте, — тихенько прошепотіла Дзіва, всміхнувшись до хворого. — А тепер тільки відпочивайте…

Візун показав на двері, і всі почали виходити. Дзіва вийшла першою, Доман навіть не вгледів коли.

Але податися вслід за нею не міг, бо його оточили люди і стали розпитувати, як здобуто перемогу, як точився бій і скільки загинуло людей. Доман сів на камінь під хатою, навкруг нього зібралась юрба, і він почав розповідати про битву, про те, як на диво дружно, в один і той же час зійшлися з усіх кінців юрми, як необачний ворог сам потрапив їм до рук, як вони з криком кинулися в бій, як молоти гатили в щити, як мечі мідні обручі розсікали, які чудеса хоробрості виявили воєводи, ведучи за собою людей…

— Коли ми їх оточили і стиснули, ніби змія, кільцем, — сказав він, — нікуди їм було тікати, і вони, захищаючись, запекло билися. Ворожі вояки падали, як снопи, звалювалися, як зрубані дерева. Черепи тріщали, як горіхи… кров лилась, мов потоки після дощу… стікала в струмок, а із струмка в озеро, і біля берега воно зачервонілось…

Доман розповідав, як у П'ястуна над головою літав білий птах, а над Лешками кружляли чорні круки, як вовкам і голодним псам залишили на ніч мертві тіла на поталу… Він говорив, потім замовкав, а юрба слухачів кричала:

— Розповідай… розповідай!..

Пізно вночі закінчив Доман розповідь і, бажаючи сьогодні ще зробити жертвоприношення богам, а, можливо, і сподіваючись побачити Дзіву, пішов до храму. Але її тут не було. Стара сивоволоса Наня пильно стежила за ним, не відходячи ні на крок. Доман вийшов з контини і попрямував на берег, до озера, щоб лягти в човні; раптом почув позаду себе шелест. Сміючись, слідом шкандибала стара Яруга. Він зупинився, обернувся до неї, вона підійшла ближче і, хитаючи головою, пробурмотіла:

— Вабить вас сюди… вабить… Ой, знаю, хто! А що я пообіцяла, пам'ятаєте?.. Зроблю. Умію я, паночку, приворожити й відворожити…

— А чом до мене ви не приворожили? — з докором запитав Доман. — Дівка, як і раніше, втікає!

— Ой-ой! — вигукнула відьма. — А того ви й не знаєте, що втікає та, котра хоче, щоб її доганяли.

Стара підійшла до нього, озираючись довкола, ні би боялася, щоб її не підслухали. Прикрила долонею рот і прошепотіла йому на вухо:

— Вже тепер, як її викрадете, не буде вона опиратися… Не покалічить вас…

— А як же я її можу викрасти з храму? — запитав.

— Бувало й таке… бувало! — сказала Яруга. — Спитайте у Візуна: забирали у нього жриць князі, забирали й кмети, а в храм привозили викуп.

Яруга злякано озирнулася, приклала до вуст пальця, насунула на лоба хустку, скочила у зарості і зникла.