На другому боці стояв Мишко Кулик; як і всі з його роду, мав могутню поставу й міцне здоров'я, був запальний у бою і в мирній суперечці, упертий і безстрашний. Усі знали, що якщо вже він у чомусь упреться, то не відступить назад, хоч би довелося й головою накласти. Важко було з ним ладнати, але як вже з кимсь здружувався, то у всьому залишався вірним до кінця. Лише в бою він почував себе весело. І тепер посміхались у нього вуста в передчутті найсолодшої втіхи, яку мала принести йому кривава битва.

Останній, наймолодший з воєвод, Порай, ледве стримуючи під собою коня, не зводив очей з П'ястуна, з нетерпінням чекаючи наказу рушити на ворога. Був це муж у розквіті сил, навдивовижу спритний: сидів на коні так, ніби зрісся з ним; очі сяяли веселим огнем, з вуст не сходила посмішка. Носив пишне вбрання та блискучі прикраси, які дуже полюбляв. Скрізь, де б не з'являвся, хотілось йому бути першим, і він добивався цього, не жаліючи ні праці, ні зусиль. Порай кілька разів шепнув князеві, що вже час дати знак до бою, але П'ястун не дуже поспішав, — оглядав ворожі лави, які, не перестаючи множитись, безперервно сунули з лісу, ніби їх народжувала пуща.

Після довгих роздумів князь звернувся нарешті запитливим поглядом до воєвод: як бути? Чекати, поки поморці перші нападуть, і оборонятись чи всім натовпом накинутись на них?

Два табори стояли на двох пагорбах, між ними лежала долина. Посередині звивався маленький, майже пересохлий струмок. Ніхто з воєвод ще й словом не прохопився, коли за кільканадцять кроків показався Візун, що поспішав до них, тримаючи в руці спис, окутий залізом. Ступав бадьоро, весело, ніби помолодів на багато років.

— Іду із храму, від вогнища! — вигукнув вій. — Несу вам добру призвістку! Звертався я до вогню, води, дивився на літ птахів, вилитий віск і дим святого багаття… Все провіщає ворогові загибель!.. Дивіться! Над вашими головами злетів птах, білий, мов голуб, а он там, під лісом, кружляють зграї круків!.. Ой Ладо! Колядо! — крикнув він. — Ідіть! Наступайте!.. Хай жоден з ворожих ратників не повернеться звідси! Ладо! Вперед!..

Воєначальники і ближчі шереги повторили Візунів поклик, сприймаючи це як щасливе знамення. П'ястун вказав правицею на ліс. Сцібор з людьми, що стояли ліворуч, відразу ж рушив на ворога, намагаючись обійти його зліва. Лютий зайшов справа. Болько Чорний поспішав слідом за ним; Мишко — за Сцібором, а Порай з Нагим залишились посередині, біля П'ястуна. Все військо злагоджено, мов один велетенський чоловік, зарухалось; воїни підхоплювали з землі щити; знялися вгору станиці; тисячники та найдужчі з людей повиходили наперед, бойові лави наїжилися списами.