Старійшини ще перезиралися між собою, як раптом з другого боку, крізь юрбу, що з цікавістю дивилась на це видовище, протиснулось двоє чужинців, тих самих, котрі вже не раз з'являлися в вирішальні хвилини; вони з повагою наблизились до П'ястуна. Той, побачивши прибулих, підвівся з вулика, на якому сидів, і привітав їх. З подивом почали розпитувати його, що воно тут за нарада і чого зійшлося сюди стільки люду.

— Це міжусобиця двох родів, що живуть на одній землі, — відповів старий князь. — Багато вона коштувала нам крові. А тепер Лешки пропонують мир і згоду, жадають дружби з нами.

— А ви? — запитав молодший з гостей.

Старійшини зараз порадять — заходьте й послухайте, що вони скажуть, і самі висловіться…

Побратими підійшли до старійшин, що колом сиділи, ті відразу ж упізнали їх і люб'язно привіталися з ними, радіючи, що ці молоді мужі братимуть участь у їхній раді. Потім заговорили найзапальніші, яким слова вогнем обпікали вуста, — накинулись на Лешків з погрозами й докорами, випоминаючи їм злодіяння батька і звинувачуючи в тому, що вони знову хотіли прибрати до рук владу. Деякі, особливо Мишки, виступали дуже різко, виливаючи всю злість на ненависний рід. Вони почали під'юджувати інших; вже пополотніли обличчя й здригнулися руки на руків'ях мечів, коли серед загального галасу підвівся молодший з гостей і попросив, щоб йому, як другу, дозволили слово сказати.

— Ми тут гості і прийшлі люди, — почав він, — але в душі у нас промовляє спільна матір. Шляхетні мужі, заспокойте ваші серця, простягніть одні одним руки, пробачте образи, забудьте кривди, живіть собі мирно! Ви ж самі кажете, що цих широчезних просторів землі для всіх вистачить, всіх вона прогодує. У вас є спільні, чужої мови і племені, вороги, проти яких ви повинні оборонятися. Кому ж на користь ваші звади і чвари, як не ворогам? Та чи ж не краще простягти одні одним руки? І оборонятися гуртом? Помиріться та живіть у згоді, помиріться!

Чужинець говорив так полум'яно і довго, так умів проникати в душі людські, що старійшини, котрі спочатку обурювались і невдоволено перешіптувались між собою, поволі заспокоїлись, полагіднішали, і по їхніх обличчях видно було, що вони схилялись до примирення.

Болько Чорний перший озвався:

— Тож хай буде згода між нами і мир, але чим ви підтвердите своє запевнення, що не порушите миру після того, як ми з вами його укладемо? Завтра ж німецькі діди або дядьки підмовлять Попельків проти нас, коли ми відпустимо людей додому, і підуть на громаду війною…

— Ми сидимо і сидітимем серед вас беззбройні, — озвався Бумир, — і наші голови в кожну хвилину можуть заставою бути.