Чи не здається, що ця подробиця взята з казки про якогось бідаря, про одного з кількох братів, який своєю скромністю заслужив підвищення?

Від цього другого Лешка й походить Попель (Pompilius).

Історія Попелів висвітлена Длугошем надто широко й докладно. Потреба змусила перенести столицю з Кракова до Гнєзна, і літописець переходить сюди, вірніше, перескакує, вважаючи цілком природним, що Попелю набридли гористі околиці Кракова, а потім і Гнєзно, звідки він і переселяється до Крушвиці. Після цього Попеля, який нічим не відзначився, з'явився ще один Попель, якого двадцять дядьків (двадцять слов'янських племен) обирають князем. У молодого нащадка великих предків ще з юних літ виявляються відворотні нахили; Длугош знову характеризує його якнайдокладніше. Він не любив встрявати в бій, був надто зніженим, тому й прозвали його Хвостком, тобто нікчемною істотою. Одружили Хвостка з німецькою князівною знатного роду, що жила по сусідству, привабливою з лиця, але погордливою і жаднющою, яка, природно, прибрала чоловіка до своїх рук. Поява на світ двох синів — Леха і Попеля — ще більше підсилила її значення і вплив…

Як не старались дядьки врятувати занепалого племінника, нічого не добилися; тільки викликали на себе зненависть його жінки, яка, побоюючись, щоб вони колись замість її синів не захопили престолу, почала намовляти чоловіка звести їх зі світу. Длугош вмістив з цього приводу цілу її промову до чоловіка, в якій вона намагалась з усією переконливістю довести, що він конче повинен позбутися своїх дядьків.

Лукава жінка наполягала на своєму. Попель вдає тяжкохворого, запрошує до себе дядьків і, ніби передчуваючи близьку смерть, жадає, щоб вони разом з ним справили поминки, тобто похоронну учту. Удаваний стогін і голосіння над нібито вмираючим князем були такими зворушливими, що «навіть бронзові статуї, котрі прикрашали королівський замок, почувши тужний плач і нарікання, вмилися сльозами». Ці бронзові статуї в замку Попеля і справді якісь особливі. Отже, після похоронно-релігійного обряду почалася багата учта. Вся ця комедія хвороби, розпачу, передачі під опіку дядьків дружини, що має стати вдовою, тривала довго.

«Поки вони розмовляли, — говорить Длугош, який у своїй розповіді не скупиться на подробиці, — сонце почало ховатись за небокрай, лише тоді Попель закінчив свою облудну гру, яку лукава жінка вигадала для того, щоб обдурити дядьків та інших панів. Дядьки й пани, виконавши все, що належало виконати за звичаєм над вмираючим або померлим князем, чекали, повіривши запевнянням про об'явлений богами вирок, тієї хвилини, коли він помре. Тоді Попель, ніби на прощання з дядьками і старійшинами, наказує слугам подати йому меду, щоб при останньому потискові рук ствердити випитою чашею укладену з ними спілку. Був же у нього золотий кубок тонкої роботи, майстерно вирізьблений, спритно підставлений йому королевою, в який хоч і не багато було налито напою, але він пінився і кипів так, що аж через вінця переливався, а як піну було здмухано, осів, як це відбувається з вируючим окропом, коли його знімають з вогню. Смертоносний напій, налитий до цього кубка, спочатку було подано королю Попелю, щоб він його покуштував і інші впевнилися, що цей трунок чистий і нешкідливий. Король удає, начебто п'є за присутніх панів; здмухнувши піняву каламуть, що піднялася вгору, робить вигляд, ніби пригублює кубок; насправді ж він і не торкнувся до нього губами, не те щоб покуштував; напій, що осів у кубку, дуже приправлений отрутою, пив по черзі кожен з дядьків, поцілувавши короля».