Потім – жерця, який поклонявся своїм богам. Він був переконаний, що вони сприяють йому, й не шкодував для них їхню частку пожертв. Гай опускався навколішки в мовчазній молитві, Гай підіймав угору свою сокиру, вітаючи Ваала, сонячного бога. Гай цілком віддавався таємницям релігійного одкровення.

Потім я знову бачив Гая як вірного друга, правдивого товариша, який описує свою радість у компанії інших чоловіків. Поєднання особистостей, радість розділених насолод, небезпека, яку вони зустрічають разом і разом долають. Я знайшов у цьому вірші сильний натяк, що Гай поклоняється героям, він сліпий до помилок друга й описує його фізичну красу майже з жіночою проникливістю. Описує ширину його пліч, царський вигин червоної бороди, яка спадає на груди, де випинають м’язи, гладенькі й тверді, схожі на кругле каміння на пагорбах Зімбао, ноги, схожі на пагони могутнього дерева, усмішку, схожу на тепле благословення сонячного бога Ваала, й закінчує таким рядком: «Ланноне Гіканус, ти більше, аніж цар Опета, ти мій друг». Читаючи ті рядки, я розумів, що мати дружбу Гая було великою цінністю.

Настрій поета знову змінюється, й тепер він уже спостерігач природи, мисливець, який описує свою здобич із незрівнянною любов’ю, не пропускаючи жодної деталі, від вигину слонового ікла й до кремової м’якості нижньої поверхні живота левиці.

Потім він коханець, зачарований красою своєї милої.

Таніт, чиї широкі брови сяють білим і повним світлом під місяцем, чиє м’яке й світле волосся майорить, як дим від великих папірусових пожеж у болотах, чиї очі сяють зеленим кольором, як глибокий басейн у храмі богині Астарти.

Потім раптом Таніт помирає, й поет оплакує своє горе, дивлячись на її смерть, як на політ пташки, її руки зі слонової кістки виблискують, як розпростерті крила, її останній плач лунає під склепінням небес і вражає навіть серця богів. Ридання Гая були моїми риданнями, його голос – моїм голосом, його жахіття й тріумфи були моїми жахіттями й тріумфами, й мені здавалося, що Гай – то я, а я – то він, Гай.

Я підводився з ліжка рано й пізно лягав, я їв мало, й моє обличчя стало сухорлявим і блідим, примарне обличчя, яке дивилося на мене з дзеркала дикими, переляканими очима.

Потім несподівано реальність накотилася на мене, потрясши крихкі кришталеві стіни мого казкового світу. Лорен і Саллі прилетіли у Місячне місто одним літаком. Страждання, якого я так довго уникав, почалося знову.

Я намагався заховатись. Я обрав архіви за своє святилище й не виходив звідти, щоб уникати будь-якого контакту як із Саллі, так і з Лореном. Щоправда, я мусив приходити кожного вечора на обід і брати участь у жартах та дискусіях, намагаючись не помічати приватних інтимних обмінів поглядами між Лореном і Саллі, аж поки мені випадала нагода розважливо розлучитися з ними.