– Ло, поглянь на ось це.

І він став навколішки поруч мене.

Через десять хвилин він уже не усміхався, його обличчя було холодне й напружене. Він дивився на стіну своїми світло-синіми очима з таким виразом, ніби був спроможний бачити крізь тверду скелю.

– Ло… – почав я, але він закликав мене до мовчанки владним жестом.

Він не відривав погляду від стіни, й тепер мені здалося, він дослухається до голосу, який я був неспроможний чути. Я дивився на це холодне богоподібне обличчя з несподіваним відчуттям майже забобонного жаху. Дивна інтуїція підказувала мені: незабаром станеться щось надприродне.

Дуже повільно, крок за кроком, Лорен наблизився до образу сонця. Він простяг руку вперед і притулив її в центрі великого диска. Його пальці були розчепірені, повторюючи форму зображення. Він почав натискати на стіну, я бачив, як пучки його пальців розчавлюються об скелю, змінюючи форму під тиском.

Протягом кількох нескінченних секунд нічого не змінювалося, а тоді раптом стіна почала рухатися. Не чутно було ніякого звуку, ніякого скрипіння, ніякого скреготу дверних петель, які чинили б опір, але вся стіна оберталася на невидимій осі. Громіздкий обережний рух, який відчинив квадратний чорний отвір у тунель, схований за образом Ваала.

Дивлячись на чорний доісторичний отвір, я сказав, не дивлячись на Лорена:

– Як ти це зробив, Ло? Як ти здогадався?

Тон у нього, коли він мені відповів, був спантеличений:

– Я знав, я просто це знав, ото й усе.

Ми знову обидва замовкли, дивлячись у чорний отвір. Мене несподівано опанував моторошний страх – мені було лячно думати, що ми там знайдемо.

– Візьми світло, Бене, – наказав Лорен, не відриваючи погляду від дверного отвору.

Я взяв переносну дугову лампу, й Лорен забрав її в мене з рук. Я подався за ним, коли він увійшов у прохід за дверима.

Перед нами у проході сім футів заввишки й у дев’ять футів завширшки був спуск униз під кутом сорок п’ять градусів. Там були кам’яні східці, вроблені в підлогу. Кожна сходинка стерта, з гладенькими закругленими краями. Стіни й стеля тунелю виготовлені з необробленого каменю, а глибина тунелю ховалася від нас за тінями й темрявою.

– Що це? – запитав Лорен, показавши на два великі круглі об’єкти, які лежали на початку східців.

Я побачив, що на них блищать бронзові розетки.

– Щити, – сказав я йому. – Бойові щити.

– Хтось загубив, дуже поспішаючи.