Ми обережно переступили через них і спустилися східцями. Там було сто шість сходинок, кожна по вісім дюймів заввишки.

– Пилюки тут немає, – зауважив Лорен.

– Ні, – погодився я. – Печать на дверях була приладнана дуже щільно.

Його слова, либонь, мали б бути сприйняті як застереження, проте я був весь опанований подивом і збудженням від цього нового відкриття. Поверхня східців здавалася такою чистою, ніби її щойно підмели.

Спустившись східцями, ми опинилися перед розвилкою у формі літери Т. Прохід праворуч приводив до залізної брами, зачиненої й загвинченої на болти. Ліворуч він спускався ще на дванадцять покручених сходинок, що зникали в живій скелі.

– Куди йти? – запитав Лорен.

– Погляньмо, що там видно за брамою, – запропонував я здушеним від збудження голосом, і ми підійшли до неї.

Важкі болти не були загвинчені наглухо, але крізь опори брами була пропущена золота нитка, й важка цегляна печать затуляла вхід.

На печаті був грубо зображений барельєф тварини й написані слова: «Ланнон Гіканус, Великий Лев Опета, володар Пунту й чотирьох царств».

– Дай мені свій ніж, – сказав Лорен.

– Ло, ми не можемо… – почав я.

– Дай мені його, нехай тебе чорти візьмуть. – Його голос трохи тремтів і був захриплий від особливої хоті й пристрасті. – Ти знаєш, що перед нами? Це скарбниця, золотий підвал Опета!

– Зачекай, зробімо це як годиться, Ло, – благальним голосом попросив я, але він узяв печать голими руками й відірвав її від брами.

– Не роби цього, Ло, – запротестував я, але він повитягував болти й наліг усією вагою тіла на браму.

Вона заржавіла, бо стояла довго зачинена, але він наліг на неї всім тілом і з усією своєю силою. Вона подалася назад, достатньо, щоб Лорен у неї протиснувся. Він побіг за браму, а я – за ним. Тунель знову зробив кілька обертів під прямим кутом і привів нас у велику залу.

– Боже! – вигукнув Лорен. – О Боже! Подивись на це, Бене! Лиш подивись!

Скарбниця Опета лежала перед нами з усім своїм казковим багатством, досі неторканим. Згодом ми зможемо все порахувати, зважити й виміряти, але поки що ми стояли тут і дивилися.

Зала мала сто вісімдесят шість футів завдовжки й двадцять один фут завширшки. Слонова кістка була складена під довшою стіною – одна тисяча шістнадцять слонових бивнів. Вона зогнила й кришилася, як крейда, але дві тисячі років тому це мала бути грандіозна скарбниця.

Тут було дев’ятсот великих амфор, запечатаних воском. Дорогоцінні олії давно випарувалися й перетворилися на густу чорну масу. Були тут також рулони імпортованих тканин і шовку, які теж зогнили й розсипалися на порох після першого ж дотику.