– Мені потрібна допомога, Ло. Я не можу зробити все сам, тут надто багато матеріалу.

– Я допоможу тобі, – сказав Лорен.

– Тут потрібен не один тиждень.

– Я тобі допоможу, – повторив він. – Більш нікого не можна сюди впускати. Жодного слова нікому не слід казати.

До шостої години того вечора Лорен і я оглядали підвал скарбниці.

– З’ясуймо, куди веде друге відгалуження тунелю, – запропонував я.

– Ні, – зупинив мене Лорен. – Я хочу, щоб ми залишалися тут на звичний час. Я не хочу, аби інші здогадалися, що ми тут знайшли незвичайні речі. Повернемося в табір. Інше відгалуження тунелю ми подивимося завтра. Зрештою воно не може бути чимось таким, як це.

Ми зачинили за собою кам’яні двері, запечатавши таємний прохід, а на пункті охорони Лорен віддав дуже точні накази, записавши їх на особистому аркуші охоронця. Прізвища Рала й Саллі були видалені зі списку тих, кому дозволено заходити в тунель. І згодом він оголосив це за обідом. Він пояснив, що йдеться про експеримент, який здійснюємо я і він. Цей вечір я пережив тяжко. Я був виснажений збудженням, яке переживав протягом цілого дня, й тепер, позбувшись своєї апатії, я занадто сильно реагував на звичайні стимули життя. Я сміявся занадто гучно, пив надто багато, й агонія моїх ревнощів стала ще болючішою, ніж раніш.

Коли Лорен і Саллі дивились одне на одного, я хотів би їм крикнути:

– Я знаю про все й ненавиджу вас за це!

Але я знав, що це неправда. Я їх не ненавидів. Я любив їх обох, і тому мені було ще тяжче терпіти таку ситуацію.

У ту ніч я не мав найменшого шансу заснути. У певному стані нервової напруги я не менш як протягом двох або трьох ночей не спроможний стишити пориви свого розпаленого мозку. Я не мав наміру шпигувати за нею. То був простий збіг, що я стояв біля вікна, дивлячись із темряви кімнати на місячну ніч, коли Саллі вийшла зі своєї хатини.

Вона була в довгому світлому нічному халаті, а її розпущене темною хмарою волосся лежало в неї на плечах. Вона затрималася на порозі й обережно озирнулася навколо, аби переконатися, що табір спить. Потім винувато й швидко поквапилася через освітлений місяцем двір до тієї хатини, в якій жив Лорен. Вона відчинила двері й увійшла туди, не вагаючись, а для мене почалося безсоння, тривале й болісне.

Я стояв біля свого вікна протягом двох годин, дивлячись, як тіні від місяця змінюють форму, спостерігаючи, як зірки весело бігають у небі, зірки такі далекі й осяйні, якими вони бувають у чистому й солодкому повітрі пустелі. Вони змарнували свою красу на мене в ту ніч. Я дивився на хатину Лорена, уявляючи собі кожне прошептане там слово, кожен доторк, кожен рух і ненавидячи себе та їх. Я думав про Гіларі та дітей, дивуючись, яке божевілля примушує чоловіка ставити на карту щастя своєї родини за кілька годин скороминущої втіхи. У тій затягнутій темрявою хатині скільки вірності та довіри ті двоє зраджували, яким глибоким і надійним людським щастям ризикували вони?