– Ви раби, а не легіонери, – сказав їм Гай. – Біжіть так, як бігають раби, – вистрибуйте, як побитий пес.

Коли вони вибігли з-за дерев і кинулися до річки, переслідувані півсотнею легіонерів, то завивали від жаху, а ретельно націлювані стріли падали повз ціль, навколо них. До берега вони дісталися на п’ятсот кроків вище за течією від броду. Коли вони перебрідали струмок, ще скуті рабським ланцюгом, цар венді зі свого спостережного пункту побачив їхню втечу й послав два великі загони лучників і списників, щоб ті прикрили переправу.

На березі струмка спалахнула жорстока й кривава маленька битва, й під прикриттям того безладу Гай переправив через річку свій загін і заховав його в лісі на протилежному березі. Між деревами вони натрапили на невеличкий підрозділ венді, та, коли тубільці зрозуміли, що їх обмануто, загін Гая скинув ланцюги й завдав їм нищівного смертельного удару.

Тепер ніщо не перешкоджало їм добутися до підніжжя командного пагорба. Збившись у купу й заховавшись у лісі, вони під проводом Гая побігли навколо пагорба на протилежний бік. Загін пересувався швидко, й Гай дав їм кілька хвилин перепочинку. Грязюку змило з рук і ніг воїнів під час переправи через річку, а розбавлена в олії сажа стікала з потом, надаючи їм дикого й відчайдушного вигляду.

Брязкіт і гомін битви біля річки припинився, й ліс став мовчазним і тихим, коли Гай повів свій загін на вершину пагорба його протилежним схилом. Там стояли вартові, але вони були не уважні й не помічали дивних, виквацяних у чорний колір постатей між лісовими тінями, аж поки не було надто пізно.

Наблизившись до гранітної округлої вершини пагорба, Гай зупинився знову, чекаючи обіцяної Ланноном сутички, щоб відвернути увагу людей, які оточували царя. Далекі крики й тихе подзвякування металу від броду тут були майже нечутні – їх поглинали масивний пагорб і відстань.

Гай тихо наказав:

– Пора. Усі разом.

І вони перетнули лінію лісу й побігли вгору гранітним схилом. Гай біг дуже легко, стрибаючи попереду воїнів розгонистою ходою довгорукого старого самця-бабуїна.

Коли він був за двадцять кроків від вершини, цар венді відчув його присутність й обернувся обличчям до Гая. Він викрикнув застереження своєму штабові, а Гай стрибнув на нього, як тер’єр стрибає на шию лева. Двоє охоронців царя підбігли, щоб утрутитися, але Гай недбало змахнув у їхній бік сокирою, злегка обернувши зап’ясток насередині удару так, що лезо задзвеніло, змінивши напрям, одного охоронця відразу вбивши, а другому акуратно відтявши вище ліктя ту руку, в якій він тримав списа. Вони впали, а Гай накинувся на царя.