– Це ти взяв у полон цього великого чорного звіра, Гаю? – сказав Ланнон, повертаючи велетню його погляд. – Ти здолав його сам, без допомоги?

Ланнон здивовано похитав головою й обернувся до Гая, але Гай дивився на царя венді.

– Як тебе звуть? – тихо запитав Гай, і велика кругла голова царя смикнулася в його бік, погляд розлючених очей прикипів до його очей.

– Звідки ти знаєш мову венді?

– Я знаю багато мов, – відповів йому Гай. – Хто ти такий?

– Манатассі, цар венді.

Гай переклав його відповідь для Ланнона.

– Скажи йому, що він уже не цар, – пирхнув Ланнон, а Манатассі стенув плечима й посміхнувся.

Його посмішка видалася чимось жахливим, бо, хоч товсті рожеві губи розтяглися й відкрили міцні білі зуби, очі досі диміли ненавистю.

– П’ятдесят тисяч воїнів венді досі вважають мене царем, – відповів він.

– Цар-раб народу рабів, – засміявся Ланнон, а тоді звернувся до Гая: – Що ти скажеш про нього, Гаю? Хіба це не небезпечний ворог? Хіба ми можемо дозволити, щоб він жив?

Гай відірвав погляд від царя рабів, обмірковуючи запитання свого царя і намагаючись думати логічно, але це було йому важко. Він несподівано зрозумів, що має особистий, надзвичайно потужний інтерес до Манатассі. Він був вражений могутністю цього велетня, воєнним мистецтвом, яке він продемонстрував, його хитрістю та розумом і надзвичайною глибиною, в якій жеврів незбагненний вогонь. Гай самостійно взяв його в полон, він може висловити своє право на нього, забрати його навіть від Ланнона, і його опанувала сильна спокуса зробити це тепер, бо він відчував, що тут відкриваються для нього надзвичайні можливості. Узяти цього чоловіка й дати йому освіту, цивілізувати його – чого тільки не можна зробити з нього! Він був надзвичайно збуджений, коли нова ідея пробивалася на поверхню його розуму.

– Я думаю, ні, – сам собі відповів Ланнон. – Від першої миті, коли я побачив його на пагорбі над бродом, я зрозумів, що він небезпечний. Смертельно небезпечний. Я не думаю, що ми можемо дозволити, щоб він жив, Гаю. Він стане чудовим посланцем до богів. Ми присвятимо його Ваалові й відправимо до нього посланцем, щоб висловити йому нашу вдячність за успішну кампанію.

– Мій володарю, – сказав Гай, знизивши голос так, щоб його почув лише Ланнон, – я відчуваю прихильність до цього чоловіка. Думаю, я зможу просвітити його, навчити розуміти справжніх богів. Він молодий, володарю, я можу попрацювати над ним, і, коли завершу свою науку, ми зможемо повернути його його народові.

– Чи птахи видзьобали твій мозок? – запитав Ланнон, подивившись на Гая з подивом. – Навіщо нам повертати його народові, коли ми доклали стількох зусиль, щоб узяти його в полон?