– Я сам боюся за себе, – признався Гай. – Накладай якомога товщий шар гною, Тимоне. Я волію радше смердіти, ніж померти.

Гай подивився на крутосхил, який виводив із заглибини в долину. Слонова стежка петляла вгору в рідкому лісі. Вони перехоплять наступне стадо тут, перш ніж слони будуть стривожені запахом крові, який долітатиме із заглибини.

Гай озирнувся навколо себе й побачив, що мисливці розташувалися на вершині пагорба, обравши зручні місця, з яких вони могли спостерігати змагання. Його очі зустрілися з поглядом Задала. Майстер полювання був вимазаний жовтим гноєм з ніг до голови і стискав держак своєї сокири надто міцно. Страх виднів у його чорних очах, і страх знаходив вияв у тій манері, з якою він себе тримав. Гай усміхнувся йому, утішаючись його ніяковістю, і Задал відвернувся від нього. Губи йому тремтіли.

– Ти готовий, начальнику полювання? – запитав Гай, і Задал кивнув головою.

Він не довіряв своєму голосу.

– Ходімо, – сказав Гай і почав спускатися схилом, але Ланнон перепинив йому шлях.

У його очах світилося передчуття лиха, а його усмішка була непереконливою.

– Той йолоп Задал бовкнув, не подумавши, й він не мав на думці того, що сказав. Жоден чоловік тут не сумнівається у твоїй мужності, Гаю, крім самого тебе. Не намагайся доводити її надто переконливо. Життя мало означатиме для мене без мого Сонячний Птаха.

– Мій володарю…

Голос у Гая пролунав хрипко. Він був зворушений до глибини серця тим страхом, який Ланнон висловив за його життя.

– Перший удар дуже небезпечний, Гаю. Стережися, щоб, коли він упаде, він не впав на тебе.

– Я цього не забуду.

– Не забудь також помитися, коли сьогодні ти прийдеш обідати зі мною увечері.

Ланнон усміхнувся й відступив убік.

Двічі протягом полудня невеличкі стада слонів проминали їх, рухаючись угору крутосхилом між деревами. Щоразу Гай хитав головою, дивлячись на Задала, й дозволяв їм пройти, бо там були самиці зі слоненятами та ще не зовсім дорослі самці.

День хилився до кінця, і Гая опанувало не вельми приємне відчуття полегкості, змішане з відчуттям вини. Можливо, боги ухвалили рішення на його користь і не намагатимуться піддавати його випробуванню.

Залишилася одна година світлого дня. Гай і Задал спокійно сиділи біля стежки, ховаючись за густим гіллям мавпячої яблуні, що низько звисало з дерева.

Гній висох на їхніх тілах, і тепер шкіра в Гая неприємно свербіла. Він сидів, поклавши сокиру з грифами собі на коліна, й дивився на стежку, сподіваючись, що ніхто не з’явиться на ній до смеркання й він зможе відмовитися від цієї божевільної пригоди, на яку його штовхнули честь і поспіх. «Дивно, як бездіяльність затьмарює навіть найпалкіші пристрасті», – подумав Гай і криво посміхнувся, погладжуючи держак своєї сокири.