Воєначальник вигукнув ще раз, і вони всі звернули погляди на царя. Його обличчя блищало й стікало потом, а стиснуті щелепи скреготіли зубами з таким звуком, наче скеля терлася об скелю. Його очі палахкотіли божевільним вогнем, коли він дивився, як проминає його та галера, а тіло тремтіло й здригалося під натиском ненависті.

Воєначальник підбіг допомогти йому, подумавши, що він переживає напад лихоманки. Він доторкнувся до руки царя.

– Високонароджений, – почав він, і Манатассі обернувся до нього в нападі божевільного шалу й ударив його своєю залізною лапою, відірвавши половину обличчя.

– Онде він, – зойкнув Манатассі, показавши пазуристою лапою на галеру, що вже зникла за обрієм. – Онде ваш ворог. Затямте це собі добре.

Кожен день дарував збудження, потаємні втіхи й ризиковані радощі – і своє щастя. Не хотілося вірити, що вже минуло п’ять років, відколи вона й Гай стали коханцями, – так швидко минули ці роки. Проте вони таки минули, бо свято Родючості Землі майже надійшло знову.

Таніт засміялася, пригадавши, як вона звабила Гая, й почала міркувати, як їй повторити цей трюк на наступних торжествах. Айна, яка сиділа поруч із нею, промурмотіла своє запитання з відтінком іронії, дивлячись на неї з глибин свого каптура:

– Чого ти смієшся дитино?

– Я сміюся, бо я щаслива, старенька матусю.

– О, як би мені хотілося знову бути молодою. Ти собі не уявляєш, як то сумно, коли до тебе приходить старість.

Айна розпочала один зі своїх монологів, і Таніт повела її крізь метушню узбережжя гавані, повз низенькі таверни та нахабних вуличних дівчат, туди, де в кам’яній стіні пристані були прорубані сходи. Вона протанцювала сходами й легко стрибнула на палубу маленького вітрильного човна, прив’язаного до залізного кільця пристані.

Гай вийшов із невеличкої каюти, одягнений у грубий рибальський одяг, з обмотаною шарфом головою, але він запізнився, щоб допомогти їй стрибнути на борт.

– Ти запізнилася.

– Я покараю тебе за твоє нахабство, як тільки це стане безпечним, – остерегла його Таніт.

– Я очікую з нетерпінням твого покарання, – усміхнувся Гай і допоміг старій Айні піднятися на борт, а Таніт тим часом побігла на ніс човна, щоб відчепити линву від кільця.

Гай сидів на кормі, тримаючи під рукою стернове весло, а Таніт примостилася так близько до нього, як тільки можна сидіти поруч, не доторкаючись. Вона скинула плащ, і на ній залишилася легка бавовняна туніка, обшита кольоровою ниткою й підперезана золотим ланцюжком, подарунком від Гая на іменини.

Її волосся спадало на спину, мов чорний дим, а на щоках червонів рум’янець. Гай не відривав від неї погляду, й вона раз у раз дивилася на нього й сміялася без причини.