Вітер віяв по їхньому траверзу, й, коли вони пливли понад острівцями, краплі води летіли від носа суденця їм в обличчя, й вода здавалася холодною в теплому сяйві сонця. Гай акуратно провів човна майже непомітним проходом в очереті, й вони випливли в тиху й захищену від вітру лагуну, де поверхню, поцятковану синню та золотом, встеляло темно-зелене листя водяних лілей і їхні квіти. Водяне птаство плавало, плюскалося й літало над цими тихими водами.

Вітер сюди не долітав, і Гай узяв довгу жердину, яка лежала на палубі, і, стоячи на кормі, штовхав човен через лагуну до пляжу зі сліпучим білим піском. Стрибнувши у воду, яка була йому по коліна, він витяг човна на пляж.

Серед відполірованих чорних каменів, які лежали вище від пляжу, Гай спорудив накриття з клаптя полотна, допоміг Айні перейти через пісок і прилаштував її під накриттям.

– Чашу вина, старенька матусю? – турботливо запропонував він.

– Ви надто добрі до мене, святосте.

Вони залишили її там мирно хропіти в затінку й, узявшись за руки, пішли по смужці пляжу за поворот затоки. Під пальмами кольору слонової кістки Гай розстелив плащ на твердому чистому піску, й вони звільнилися від одягу й лежали вдвох, розмовляючи, сміючись і кохаючись.

Потім скупалися вдвох у чистій теплій озерній воді й лежали голі на мілководді, відчуваючи, як маленькі хвильки ліниво накочуються на них, табунець сріблястих риб завдовжки з палець підійшов до них, лоскочучи їхню голу шкіру. Таніт засміялася й стала відштовхувати ногами їхні беззубі ротики.

Вони вийшли полежати на сонці й висохнути, й Гай дивився на Таніт, яка стояла над ним. Волосся в неї було мокре й спадало важкими чорними пасмами вниз по спині та грудях. Сонце зробило її плечі блискучими, й краплі води скапували з її вій. Вона гордо стояла під його пильним поглядом, підтримуючи свої груди руками.

– Ти не бачиш, щоб у мені щось змінилося, святий отче? – запитала вона таким тоном, ніби його піддражнювала.

Гай усміхнувся й похитав головою.

– Придивися краще, – наполягала вона, й тоді йому здалося, що її груди стали повнішими й більш випнутими, він помітив, що вони змережані синіми венами під білою шкірою.

– Ну? – запитала Таніт і пробігла долонями вниз по тілу, виокремивши живіт. – А тут? – запитала вона. – Тут щось змінилося? – І надула живіт, зі сміхом дивлячись на нього.

– Ти потовщала, – докірливо сказав їй Гай, повертаючи їй її сміх. – Ти їси забагато.

Таніт похитала головою.

– Те, що я маю тут, святий отче, прийшло мені не через рот.

Сміх поступово завмер у глибинах Гайового горла, й він подивився на неї приголомшеним поглядом.