– Хто вони?

– Зингала.

– Зингала, коваль? – збуджено запитав незнайомець, і вираз обличчя Ґондвені змінився.

Він подивився на незнайомця важким поглядом.

– Мені здається, ти знаєш більше, аніж треба для безпеки, – сказав він стриманим голосом. – Либонь, нам час вкладатися спати. – Він підвівся на ноги й показав на двері хатини. – Для тебе постелили мату для спання, і я пришлю дівчину, щоб ти почувався комфортно.

Незнайомець накинувся на тіло дівчини, що не чинило йому опору, як шалений шторм, налягаючи на неї з усієї сили, й Ґондвені чув, як вона кричала від болю й страху. Він не зміг заснути, стривожений і неспокійний, а коли вдосвіта зазирнув до хатини, яку надав подорожньому на ніч, то дівчина лежала, забувшись у виснаженому сні, а незнайомець зник.

Глибока ущелина розколювала гори так глибоко, що дорога в ній була темною, замшілою і слизькою. На вершині ущелини смужка срібного світла спадала з найвищих стрімчаків, а вітер перетворював її на туман, що охолоджував обличчя Манатассі, коли він вибирався нагору.

На рівному місці він зробив зупинку, щоб перепочити, й обрубок його правої руки гостро заболів у холоді. Він знехтував біль, запхавши його під свідомість, і подивився на темний і вузький прохід ущелини.

Високо над ним на вершині скелі, чітко окреслена на тлі полуденного голубого неба, маячила маленька постать чоловіка. Вона стояла цілком нерухомо, і її нерухомість здавалася погрозливою.

Манатассі з’їв маленького холодного пшоняного млинця й випив чистої крижаної води зі струмка, перш ніж далі підійматися крутим схилом. Тепер він побачив й інші постаті. Вони з’являлися мовчки й несподівано на крутих і таких, які легко захищалися, місцях дороги й дивилися на нього.

Один із них стояв на величезному валуні в сорок футів заввишки й повністю блокував прохід в ущелині. Той чоловік був високий, мускулистий і добре озброєний. Манатассі його впізнав, то був командир одного з його колишніх полків.

Манатассі зупинився біля валуна й дозволив плащеві ковзнути вниз, відкривши своє обличчя, але чоловік на вершині його не впізнав, не зміг упізнати свого царя в цьому знівеченому обличчі, з якого біль і ненависть обідрали плоть, а удари батогом і києм змінили його форму.

«Невже я так змінився? – похмуро подумав Манатассі. – Невже жоден чоловік більш мене не впізнає?»

Він і вартовий довго дивились один на одного, перш ніж Манатассі заговорив:

– Я шукаю Зингалу, коваля.

Він знав, що, хоч Зингала й приєднався до вигнанців, такий знаменитий майстер мусить мати ще багато замовників, які шукатимуть його. Тому самого й неозброєного його можуть пропустити, прийнявши за одного з таких клієнтів.