- І це переважує, - схилив голову Ян Біберштайн. — Це переважує, пані. Тож нехай так буде. Гей! Челядь!

Пан на Штольці дав накази, прислужники побігли їх виконувати. Після нестерпно затяжного очікування рипнули двері. До зброярні зайшли дві жінки. І одна дитина. Хлопчик. Рейневан відчув, як його заливає гаряча хвиля, а кров б’є в обличчя. Він також зловив себе на тому, що мимоволі роззявляє рота. Рейневан зціпив щелепи, бо не хотів виглядати, як остовпілий кретин. Він не був впевнений щодо ефекту. Мабуть, він виглядав як остовпілий кретин. Бо так почувався.

Одна з жінок була матроною, друга — молодою дівчиною, а різниця у віці і вражаюча схожість не залишали сумнівів — це були мати і донька. Неважко було з’ясувати й родовід їх обох, особливо тому, хто — як Рейневан — колись був вислухав лекцію про типові спадкові риси жінок і дівчат з найбільш знатних шльонських родів, лекції, яку колись дала була пані Формоза фон Кроссіг у раубрітерському замку Бодак. Як матрона, так і дівчина були досить низького зросту й досить присадкуваті, широкі в стегнах, як Погожельки, жінки з роду Погожелів, які з давніх-давен влилися в рід Біберштайнів. Так само і маленькі, кирпаті густо обсипані ластовинням носи неспростовно свідчили про те, що в їхніх жилах тече кров Погожелів.

Матрони Рейневан не знав і ніколи не бачив. Дівчину бачив. Колись. Один раз. Хлопчик, який чіплявся за її спідницю, мав світлі очі, пухкі рученята, золотисті кучерики на голівці і взагалі виглядав, мов маленький дурник — інакше кажучи: як маленький, гарненький, товстий і веснянкуватий херувимчик. Рейневан поняття не мав, від кого ця врода. І, загалом, його це мало обходило.

На згадані вище спостереження та думки, опис яких потребував цих кількох речень, Рейневанові вистачило однієї миті. Оскільки, згідно з найбільш ученими астрономами того часу, година — hora — поділялася на puncta, momenta, unciae та atomi, можна визнати, що ці думки зайняли Рейневанові не більше ніж одну унцію та тридцять атомів ^{32}.

Приблизно стільки ж унцій та атомів потребував на те, щоби проаналізувати ситуацію, пан Ян Біберштайн. Його обличчя небезпечно потемніло, гомерівські брови грізно нахмурилися, грецький ніс насупився, вуса зловісно настовбурчилися. Дідусем внучати-янголяти був, як виходило, старий лютий диявол. Бо саме старого лютого диявола нагадував у цей момент пан на Штольці. Так схоже, що хоч бери та відразу малюй на фресці в костелі.

— Не та панна, — ствердив він факт, а коли говорив, у його горлі рокотіло, як у лева. — Виходить, що це зовсім не та панна. Виходить, що хтось намагається зробити з мене дурня.