— То ти не заперечуєш існування змія-спокусника?

— Тепер я пересвідчився, що вона є.

— Отже, ти любиш мене? — промуркотіла Марґарита.

— Так, люблю.

— Сильно любиш?

— Шалено.

— Мене одну любиш?

— Аж ніяк. Це було б занадто. На тобі одній світ клином не зійшовся.

У відповідь Марґарита вліпила йому дзвінкого ляпаса.

— Та ти просто негідник! Що тобі варто було збрехати?! Ти… ти тупий, самовдоволений нікчема!

Філіп був украй здивований таким вибухом почуттів.

— Що з тобою, Марґарито? — запитав він. — Чому ти…

— Бо я люблю тебе, невдячний! — не витримавши, люто закричала вона. — Тільки тебе! Одного тебе!

„А це схоже на правду!“ — в захваті подумав Філіп і замість відповіді зірвав з неї сорочку.

— Ти ж казав, що вона доводить тебе до сказу, — зауважила Марґарита. Вони були одного зросту, і її швидке дихання обпалювало його лице.

— Від твого чудового тіла я скаженію ще дужче, любонько. — Він схилив голову і грайливо схопив зубами її плече. — Солодка ти моя! Зараз я тебе з’їм.

— З’їси? — млосно всміхнулася вона.

— Ну, якщо не з’їм, то вже напевно зацілую.

— Давай, давай! Цілуй мене, любий, цілуй, коханий…