— Ви ні в чому не винні, пане де Шеверні. Просто я перехвилювалася. І взагалі, я дуже вразлива. То це
Безсоромниця! Розпусниця!… Кохана…
Ґабріелів погляд впав на ліжко в протилежному кутку кімнати, і його серце боляче стислося від думки про те, щó сталося б, якби сюди прийшов Філіп.
— Ні, я сам прийшов. Сказати, щоб ви його не чікали. Я переконав його дати вам спокій.
— Розумію, — прошептала Матильда. — Ви дбаєте про мою душу. Ви такі добрі до мене, дякую вам… Ні! — раптом вигукнула вона, заламуючи руки. — Це неправда! Я не можу брехати, не можу дякувати вам… Я грішниця, Господи! Я запекла грішниця, і я не хочу каятися. Навіщо, навіщо ви дбаєте про мене? Хто я вам така? Хіба вам не однаково, гублю я свою душу чи ні?
— Ні, Матильдо, не однаково.
— Але чому?
— А ви не здогадуєтеся? — лагідно спитав Ґабріель.
Матильда пильно поглянула на нього.
— Здається, я здогадуюсь… О, Боже! Тільки не це!
— Так! — Ґабріель знову схопив її руки і покрив їх пристрасними поцілунками. — Я люблю вас, Матильдо. Я покохав вас з першого погляду — і кохатиму все життя.
Якийсь час вони мовчали. Матильда збиралася з думками, а Ґабріель не зводив з неї закоханого погляду. Трохи заспокоївшись, вона рішуче похитала головою.
— Ні, так не можна. Ви не повинні любити мене.
— Чому?
— Бо це неправильно, несправедливо. Кохання має бути взаємним, а інакше буде біда. Я не хочу, щоб ви страждали через мене, не хочу завдавати вам болю.
— Тоді не треба завдавати мені болю. Зробіть так, щоб я не страждав через вас.
— Але як?
— Дуже просто, покохайте мене… — Ґабріель у відчаї схопився за голову. — Боже, що я верзу!… Даруйте, панно, я не те хотів сказати, зовсім не те. Я лише прошу дати мені шанс. Не відштовхуйте мене, дозвольте мені заслужити ваше кохання. Ось побачите — ви покохаєте мене. Мені потрібен лише час…
— Ні, пане, — рішуче промовила Матильда. — І не сподівайтеся. Вам у мене нічого не світить. Прошу вас, скоріше розлюбіть мене. Поки ще не пізно — розлюбіть. Ви ніколи не доб’єтеся від мене кохання. Це неможливо, марно, безнадійно.