— Скажеш іще! Я ж не якийсь там хлопчисько, на зразок тебе. Я чоловік жонатий…

— І рогатий, — несподівано в’їдливо додав Ґабріель. Узагалі, він не мав звички кепкувати з Симона, але зараз, дійнятий до живого розпитуваннями, не зміг втриматися від кпину.

— Ех, ти! — ображено промовив Симон. — А ще друг…

— Даруй, я не хотів. Якось само собою вихопилося.

— Я ж так люблю Амеліну, — затягнув Симон свою стару пісеньку, що вже давно набила Ґабріелеві оскомину. — Я обожнюю її. А вона, негідниця…

— Вона поклялася більше не зраджувати тебе, — резонно зауважив Ґабріель.

— Але раніше зраджувала. Ще й як зраджувала!

— І ти вирішив помститися їй? Ну-ну, давай, попереду ще багато часу — може, своє відквитаєш.

Тепер вже зашарівся Симон.

— Ні, що ти! Це так… ненароком. — Він схопив Ґабріеля за руку і з благанням у голосі додав: — Ти ж нічого не скажеш Амеліні, правда? Бо тоді вона знову загуляє з Філіпом. Взагалі нікому не кажи… Ну, будь ласка, пообіцяй, що мовчатимеш. Хочеш, навколішки попрошу?

— Не варто, я й так нічого не скажу. За умови, звичайно, що ти забудеш про цю нашу зустріч.

— Певна річ! Я німий, як статуя.

— В такому разі, я теж німий, — відповів Ґабріель. — Добраніч, Симоне.

— А хіба ти не йдеш до себе?

— Ні. Я… е-е… Я трохи прогуляюся.

Симон добродушно всміхнувся:

— Ага, ще захотів! Ну що ж, прогулюйся… Гм, тільки дивись не загуляйся.

Ґабріель провів Симона довгим поглядом, аж поки той не зник за рогом, відтак нерішуче повернувся до Матильдиних дверей.

„Ходи-но звідси геть, друже,“ — сказала йому твереза частка розуму. — „Дочекайся ранку. Це не найкращий спосіб завоювати прихильність порядної дівчини — заявитися до неї посеред ночі й освідчитись у коханні.“

„Чому ж?“ — відгукнулася інша, що одуріла від пристрасті. — „Все буде гаразд. Я подобаюся їй, але вона не хоче цього зрозуміти, бо втовкмачила собі в голову, що любить Філіпа.“