„Дурниці!“ — заперечив здоровий глузд. — „Це ж справжнісінький самообман.“

„Аж ніяк,“ — упирався дур. — „Це правда.“

Як звичайно, дур узяв гору над доказами здорового глузду. Ґабріель постукав.

Йому здалося, що минуло кілька довгих годин, перш ніж за дверима почувся шурхіт шовкових спідниць і тихий стукіт клямки замка. Нарешті двері відчинились, і на порозі з’явилася Матильда. Цієї пізньої пори вона ніби й не збиралася лягати спати і була одягнена в ту ж саму сукню, що й на вечірньому прийомі в принцеси.

Побачивши зовсім не того, на кого чекала, Матильда тихо скрикнула від несподіванки.

— О, Боже! Хто це?… Ви?! А я думала…

— Він не прийде, — хрипко сказав Ґабріель і ледве стримався, щоб не зайтися надсадним кашлем.

— Про… про кого ви кажете?

Оскільки Матильда стояла спиною до освітленої кімнати, Ґабріель погано бачив її обличчя, але був певен, що вона почервоніла.

— Може, мені краще ввійти?

— Увійти? Вам? До мене? — розгублено перепитала дівчина. — Але…

За спиною Ґабріеля заскрипіли, відчиняючись, двері. Матильда перелякано зойкнула і схопила його за рукав.

— Заходьте! Скоріш!

Ґабріель не примусив просити себе двічі. Одним стрибком він опинився в кімнаті і швидко зачинив за собою двері.

— Це Розалія, — пошепки пояснила Матильда, схвильовано переводячи подих. — Вона відома пліткарка і, якщо вас побачила, завтра роздзвонить по всьому палацу, ще й від тебе наверзе сім мішків… Господи! Що тоді про мене подумають?! І все ви, ви!

Ґабріель похмуро всміхнувся, і від його усмішки дівчину пройняв дрож.

— А якби на моєму місці був Філіп, вам було б байдуже, що про вас подумають?

Матильда непритомно зойкнула, закрила очі і притулилася до стіни, намагаючись утриматися на ногах. Її обличчя мертвотно зблідло. Ґабріель допоміг їй дійти до крісла й сісти, а сам встав перед нею навколішки і стиснув її руки в своїх.

— Пробачте, панно. Пробачте, якщо налякав вас.

Матильда нарешті розкрила очі і м’яко, але рішуче вивільнила руки.