Але всі надії Александра розсипалися на порох, коли Бланка довідалася про його зв’язок з Жоаною. Сама по собі її відмова ділити з ним ліжко не дуже засмутила його; куди гірше було те, що після цього вона почала ставитися до нього з відвертою ворожістю. Було б щонайменше наївно пояснювати це крайньою побожністю Бланки, її святенницькими забобонами і, як наслідок, глибокою огидою, яку вона почувала до кровозмішення. Якби Александр був порядною людиною, вона б, звичайно, простила його, як простила Жоану, тим більше що його згубний зв’язок із сестрою тривав лише кілька місяців і припинився задовго до одруження. Проте нам відомо, за яких обставинах було укладено їхній шлюб. Від самого початку Бланка не мала ніяких ніжних почуттів до Александра і вже на другому тижні подружнього життя повністю розчарувалася у ньому, а ще за тиждень зненавиділа його всіма фібрами душі. Вона була дівчина розумна і спостережлива, досить швидко в неї склалася цілісна картина його ницої натури, і вона з жахом зрозуміла, щó за людина її чоловік і якими спонуканнями він керується.
Давній гріх Александра став лише приводом для розриву, та ніяк не його причиною, хоча Бланка, можливо, вважала інакше. Вона без найменшого докору сумління шантажувала його, погрожуючи викриттям і шлюборозлучним процесом. Украй непевне становище ґрафа ще погіршилося, коли Альфонсо зійшов на престол. Якщо тепер Бланка захоче позбутися чоловіка і звернеться за допомогою до брата, то решту свого життя Александрові доведеться провести в бігах, переховуючись від всюдисущих убивць, скерованих рукою кастильського короля. Одна-єдина слабкість обернулася для ґрафа Біскайського справжньою катастрофою. Іронією долі, єдине чисте й безпорочне, що ще лишалося в ньому, було кохання до рідної сестри — почуття, що в усі часи однаково суворо засуджувалось і церквою, і суспільством.
Сама Жоана почувала до Александра швидше жалість, ніж правдиве кохання. Значно глибшим і серйознішим її захопленням був Рікард Іверо, якого вона всіма правдами та неправдами прагнула оженити на собі. А що ж до брата, то Жоана була, мабуть, єдиною людиною в світі, що знала його справжню вдачу і, разом з тим, не пройнялася до нього відразою; вона єдина по-справжньому розуміла його — а розуміючи, співчувала. За позірною шляхетністю, за старанно прихованою ницістю їй бачилася стражденна душа, скалічена жорстокою дійсністю, образами та приниженнями, що їх він зазнав у дитинстві. З нею і лише з нею він ставав таким, яким був від природи —