— Так… Я розумію…

— І що ти думаєш робити?

— Не знаю. Я нічого не думаю. Не можу думати. — Він весь знітився й голосно схлипнув. — Я… я не хочу жити!…

Крекчучи, Філіп встав з ліжка.

— А ти поплач, — співчутливо порадив він. — От побачиш, відразу полегшає. Я серйозно. Часом і чоловікам можна поплакати — тільки скупо, по-чоловічому. Ти ще хлопчисько, тож плач, не соромся. Пожалій себе, пожалій Матильду — і поплач. Ось зараз я піду спа-а… — Філіп не втримався і широко позіхнув. — Втомився, як собака! Ця витівниця Марґарита… — Він осікся. — Ну, гаразд. Вранці ми всі обмізкуємо на свіжу голову, а зараз лягаймо спатоньки.

Ґабріель мовчки кивнув. Він вже приготувався розплакатися, коли залишиться на самоті, і тепер ледве стримував сльози.

Біля дверей Філіп зупинився:

— І ще одне, Ґабріелю. Я накажу варті не випускати тебе з моїх покоїв. А то ще чогось утнеш.

Розділ XXIX

Розділ XXIX

Знедолений принц

Було близько першої попівночі, та все не згасало світло в кабінеті Александра Біскайського. Сидячи в зручному кріслі за широким письмовим столом, він уважно вивчав пожовклі від часу сувої, скріплені печатками короля та канцелярії Сенату і датовані чотирма попередніми сторіччями. Іноді переривав читання і впадав у глибоку задуму, відчужено дивлячись у простір перед собою; потім повертався до дійсності й брав наступний сувій.

— Нічого нема, — нарешті, пробурмотів ґраф, відклавши убік останній документ. — Анічогісінько… Прокляття!…

Він забарабанив пальцями по столу і вже вкотре нетерпляче поглянув на годинника.

„Дивна річ! До чого така потаємність, хай йому біс? Не інакше, як щось назріває. Щось дуже важливе… Але що?…“

Раптом за його спиною почувся тихий скрип дверей. Александр різко озирнувся й побачив на порозі кімнати свою сестру Жоану.

— Що таке, люба? Пізно вже.