— Сьогодні вранці. Вирішили не залишатися на свята. Забрали обох сестричок і поїхали.

— Але чому?

— А ти не здогадуєшся?

— Невже через мене?

— Через кого ж іще! Зрозумій нарешті, що їм соромно за тебе, за твою поведінку. Мама дуже зла, а батько… Е, що й казати! Ти завжди був його улюбленцем, він так пишався тобою, а тепер… Тепер йому так соромно за тебе!

— Ну, то нехай відречеться від мене, коли йому соромно. Нехай позбавить мене спадку — тоді й за моїми боргами може не платити.

— Що ти таке верзеш?! — у відчаї вигукнула Гелена. — Та ти просто здурів! Схаменися, братику!

Якась мить Рікард нерозуміюче дивився на сестру, потім рвучко притягнув її до себе й увіткнувся лицем у її плече.

— Пробач, Геленко, я сам не знаю, що кажу… Це безумство! Я з’їхав з глузду, я божевільний…

Гелена ніжно терлася щокою об його волосся. Її вродливе обличчя розплилося в ґримаса якоїсь болісної насолоди, а очі млосно блищали.

„От дурна!“ — думала вона про Марґариту. — „Як можна було проміняти його на Красунчика… Так їй і треба!“

— Рікарде, — за хвилю озвалася Гелена. — Не знаю, чи до добра це, але годину тому сталася подія, що має трохи втішити тебе.

Рікард відсторонився. В його очах зблиснув вогник надії.

— Невже Марґарита так образилася на Красунчика, що розірвала заручини?

— Ні, не розірвала, бо…

— Ну от, — похнюпився Рікард. — А ти…

— Господи, який ти нетерплячий! Марґарита не розірвала заручини передусім тому, що ніяких заручин не було.

— То будуть.

— А от і ні! Усе це пусті балачки. Насправді Красунчик одружується з нашим небожем.

— З яким ще небожем? — розгублено запитав Рікард.