Двері тихо прочинилися, і до спальні, освітленої двома недопалками свічок, увійшла струнка рудоволоса дівчина в сукні з темно-коричневого оксамиту, оперезаній довкола талії широким, шитим срібними нитками поясом.

Вона роззирнулася і скрушно похитала головою. У кімнаті панував цілковитий безлад, на підлозі було розкидано вбрання, а його власник, юнак років двадцяти зі скуйовдженим русявим волоссям, лежав у розібраному ліжку, увіткнувшись лицем у подушку. Він навіть не ворухнувся, коли відчинялися й зачинялися двері, мабуть, не розчувши їхнього тихого скрипіння.

— Ти ще не спиш, Рікарде? — пошепки спитала дівчина.

Юнак повернув голову і втупився в неї тьмяним поглядом. Темні кола під очима — чи то від недосипання, а чи від частих пиятик, — робили його схожим на єнота.

— Привіт, Геленко, — силувано посміхнувся він. — Що ти тут робиш серед ночі?

— Оце прийшла подивитись, як ти живеш.

— Ну і як?

— Бачу, що так собі, поганенько. — Гелена вмостилася на краю ліжка й докірливо похитала головою. — І сам розклеївся, і слуг своїх геть розпустив. Я, до речі, не зустріла жодного. Де вони?

— Хтозна, — недбало знизав плечима Рікард. — А власне, мені начхати.

Гелена взяла його за руку і співчутливо глянула йому в очі.

— Ну, хіба можна так, братику? — лагідно мовила вона. — Ходиш, мов неприкаяний, поводишся, як несповна розуму. На тебе вже починають косо дивитися.

— Нехай собі дивляться, щоб їх усіх покорчило. А мені байдужісінько.

— Подумай тоді про нашу родину. Ти ж плямуєш її репутацію. Мало того, що загрузнув у боргах, так іще даєш поживу для різних пліток… До речі, ти розмовляв з батьком?

— Коли?

— Так, зрозуміло. Отже, він не захотів навіть побачитися з тобою перед від’їздом. Про маму я вже й не кажу, вона…

Рікард миттю схопився, сів у ліжку й розгублено закліпав очима.

— Вони що, поїхали?

— Так, — кивнула Гелена. — В Калагору.

— Коли?