Тепер Александр міг спокійно приступити до усунення Рікарда, влаштувавши йому нещасний випадок, але… Успіх його ґрандіозного за своєю зухвалістю задуму багато в чому залежав від кузена Іверо, якому відводилася ключова роль в майбутньому фарсі, і переписати сценарій для когось іншого не уявлялося за можливе. Александр мав небагатий вибір — або відмовитися від свого плану і сховати кінці у воду, або ж ризикнути, сподіваючись, що безумство, пожадливість та ненависть візьмуть у Рікардові гору над совістю, а його незлагода з Марґаритою триватиме й надалі.

Вибір здавався очевидним — ставка була така висока, що виправдовувала будь-який ризик, — а проте ґраф довго вагався, перш ніж ухвалити остаточне рішення. Варто йому було згадати про совість, і вона тут як тут — вірніше, те, що лишилося від неї після багатьох років морального вихолощування. „Ти такий добрий,“ — сказала Жоана. „Добрий… добрий… добрий…“ — мов удари дзвону, лунало в його голові. Це й був голос совісті. Жоана замінювала йому втрачену совість — а тепер він втратив і її. Вона пішла… І хоч він сам вирішив відмовитися від неї — тієї пам’ятної ночі, два тижні тому, — та все ж вона пішла. І сказала на прощання: „Ти такий добрий… добрий… добрий…“

— Замовкни, клята! — схопившись за голову, простогнав Александр. — Замовкни! Замовкни! Замовкни!…

Він втратив свою совість — навіть ту, що не була його власною. Однак тепер совість йому ні до чого — ні своя, ні чужа. Корона лежить за межами добра і зла, над нею не владні етичні закони.

Розділ XLII

Розділ XLII

Турнір і навколо нього

Коли наступного дня вранці Філіп прийшов до Анни, щоб згідно зі звичаєм супроводити королеву любові та краси на ристалище, вона привітала його такими словами:

— Отже, принце, тепер ти мій наречений?

— Так, принцесо, — відповів він, увічливо поцілувавши її руку. — Учора ввечері Цезар, батько твій, дав свою згоду на наш шлюб.

— То чому ти цілуєш лише мою руку? — з лукавим виглядом спитала Анна. — Ніколи б не подумала, що ти такий сором’язливий!

Від несподіванки Філіп сторопів. Хоча свідки цієї сцени були всі свої — герцоґ, імператор, їхні придворні та Аннині фрейліни, — йому стало трохи ніяково. І поки Філіп квапливо вигадував якусь дотепну відповідь, Авґуст ХII із задоволеною усмішкою порадив доньці:

— А ти сама поцілуй нареченого, Анно.

Ну що ж, коли жінка просить… Під схвальний гомін присутніх Філіп легенько обійняв Анну за талію і нахилив голову з наміром по-братському цмокнути її, але щойно їхні губи зустрілися, вона негайно перехопила ініціативу, всім тілом притислася до нього і міцно, взасос поцілувала його, уміло працюючи зубами та язиком. Її поцілунок виказував хоч і не надто великий, та все ж достатній досвід, і був не по-жіночому аґресивний.