— Точнісінько, як ваш Роланд. Був собі гарний хлопець, у міру розбещений, у міру порядний, але зустрів на своєму шляху Бланку — і все, загинув.

Тибальд знов усміхнувся.

— Бачу, тут у вас всі дами запеклі серцеїдки, — з іронією зауважив він.

— Можливо, — знизала плечима Марґарита. — Проте Бланки це не стосується. Вона в нас біла ворона — скромна, сором’язлива, справжня святенниця.

— Але ж дивне в неї святенництво, — скептично мовив Тибальд. — Воно нітрохи не заважає їй мати коханця.

— І не лише мати, — додала Марґарита. — Але й боляче кусати його в ліжку.

Тибальд спохмурнів.

— Посоромтеся, принцесо! Пані Бланка має всі підстави ображатися на вас. Вона цілком слушно дорікала вам за те, що ви виказуєте її секрети. Хіба можна так — переповідати іншим все, що вона довірила вам як таємницю?

— А от і помиляєтеся. Передусім, нічого такого Бланка мені не розповідала.

— То її коханець розповів.

— І зовсім не її коханець, а мій… мій кузен Іверо. Якось під час купання він помітив на плечі Монтіні добрячий синяк від укусу — ну, і розповів про це мені. Отож ніяких секретів я не виказую. Чи, може, ви вважаєте інакше?

Тибальд гордо промовчав.

— Що таке, ґрафе? — запитала Марґарита. — Коли вам не до вподоби, що деякі жінки кусаються в ліжку, так і скажіть… Гм… Про всяк випадок… Чому ви мовчите?

— Я думаю над тим, як це назвати ваше базікання.

— Ну, і що надумали?

— Це копання в брудній білизні.

— Та ну! Ви такий делікатний, пане Тибальде!

— Ви перебільшуєте, пані Марґарито. Делікатність не є моєю визначною рисою. А проте, я вважаю, що для будь-якої відвертості існує певна межа, переступати яку неприпустимо — бо тоді ця відвертість стає банальною вульґарністю.

— Та ви, схоже, змовилися з Красунчиком, — незадоволено сказала принцеса. — Тижні три тому, перед тим як уперше лягти зі мною в ліжко, він…

— Замовкніть! — раптом гримнув Тибальд, обличчя його побуряковіло. — Як вам не соромно!