Марґарита здивовано поглянула на нього.

— У чому річ, ґрафе? Я щось не те сказала?

— От безсоромна! — буркнув Тибальд собі під ніс, але вона розчула його.

— Ага! Виходить, я безсоромна! Та ви просто ревнуєте мене.

— Ну, припустімо… Так, я ревную.

— І за яким правом?

— За правом людини, що кохає вас, — відповів Тибальд, палко дивлячись на неї.

— Атож, геть забула! У кожному своєму листі ви невтомно торочите: прекрасна, божественна, дорогоцінна — і так далі, і тому подібне. А в „Пісні про Марґариту“, яку я отримала минулоріч, ви взагалі стверджуєте, що сонце для вас сходить на південному заході, з-за Піренеїв. Ви що, справді плутаєте сторони світу?

— Не кепкуйте, Марґарито. Ви ж чудово розумієте, що це була поетична алеґорія.

— Що, однак, не завадило вам написати мені цього літа, що ви відбуваєте на свій особистий схід, щоб знову побачити своє сонечко ясне.

— І знову ж, я висловився фігурально. Я…

— Ну, і як вам ваше сонечко? — не вгавала Марґарита. — Скажіть чесно, ви не були розчаровані?

— Навпаки. Воно стало ще яскравішим, ще сліпучішим. Воно спалює моє серце дотла.

— Але ви ще не запропонували цьому сонечку свою мужню руку і своє палке серце.

— А я вже пропонував. Торік. Сонечко ясне пам’ятає, що воно відповіло?

Опустивши очі, Марґарита промовчала. Щоки її зашарілися.

— Ви надіслали мені, — після короткої паузи вів далі Тибальд, — здоровенні гіллясті оленячі роги, щоб — як було сказано в супровідному листі — трохи втішити мене, оскільки справжні, чоловічі, наставити мені відмовляєтеся. Було таке? Відповідайте!

— Так, — розгублено підтвердила вона. — Так я і зробила.

— Це був не дуже дотепний жарт. Але ущипливий. — Тибальд приострожив коня. — У моїй мисливській колекції вдосталь оленячих голів з рогами, — кинув він вже через плече, — і мені ні до чого ще одна пара, навіть подарована вами.

Марґарита також прискорила алюр свого коня і порівнялася з Тибальдом.