— То це вони побили Рікарда?

— Я, далебі, не знаю. Але Сі… віконт де Біґор тут ні до чого. Він був зі мною, коли панове де Шатоф’єр і д’Альбре з кузеном Іверо подалися до лісу… Правда, спочатку вони ходили подивитися, як допитують злочинця…

— Якого злочинця?

— Я не знаю. Кажуть, у лісі схопили якогось розбійника і тут-таки, в підвалі, допитували його. З Санґоси спеціально був викликаний секретар міської управи, майстер… він представився мені, але я забула його ім’я.

— Гаразд, біс з ними обома — і з тим розбійником, і з майстром. Мене цікавить Рікард.

— В тім-то й річ, що цей майстер, здається, безпосередньо зв’язаний з тим, що трапилося з кузеном Іверо.

— Нічого не розумію! — сказала Марґарита, натягуючи на себе сукню.

— І я нічого не розумію. — Не чекаючи, коли принцеса сама попросить її про це, Адель стала допомагати їй одягатися. — Коли я вирішила повернутися до кімнати і вже почала підійматися сходами, як раптом почула стогони…

— Це був Рікард?

— Так.

— Де він зараз?

— Там, де я його знайшла. У невеликій кімнаті під сходами.

— Він сильно побитий?

— Дуже сильно. Він був непритомний. За ним доглядав слуга — здається, особистий камердинер кузена Красунчика.

— Оце так!

— Але я не впевнена, там було досить темно. До того ж я розмовляла не з ним, а з майстром… ага, пригадала! — з майстром Ліворесом.

— І що він вам сказав?

— Нічого конкретного. Я вимагала від нього пояснень — ви ж розумієте, кузино, Рікард мені не чужий, і я вважала своїм обов’язком…

— Так, безперечно. Я розумію вас, Адель. Рікард ваш двоюрідний брат, і ви мали повне право вимагати пояснень.

— Проте майстер Ліворес відмовився будь-що пояснювати. Він, бачте, заявив, що це державна таємниця, і без вашого на те дозволу чи дозволу вашого батька, він не має право нікому ні про що розповідати.