— Бісів монах! — буркнув Філіп, наслідуючи Ґастонові. — Тобі не втямки, яка це насолода — кохати жінку.

— Це мені невтямки… — з несподіваним запалом почав був Ернан, але тут-таки прикусив язика. — Мені якраз і не годиться цього розуміти. Я ж бо дав обітницю.

Тієї ночі він був такий знервований, що на якусь мить втратив над собою контроль. Проте Філіп, цілком розімлівши від палких Бланчиних поцілунків, проґавив таку унікальну нагоду зазирнути другові в саму глибінь душі.

— Наскільки я розумію, — після ніякової паузи заговорив він, — ти…

— А от я нічого не розумію! — різко урвав його Шатоф’єр. — Ґраф Біскайський ще дві години тому міг спокійнісінько вбити сестру та покоївку і негайно забратися геть. Навіщо йому взагалі був потрібен помічник? Зрештою, він міг просто отруїти її — і хто б на нього подумав? Ні, я нічого не збагну! Анічогісінько. Тут криється щось іще, щось таке, чого я ніяк не можу второпати. Щось у всій цій справі я вапустив з уваги, хоч відчуваю — пояснення всій цій дурні десь тут, зовсім поруч, щось сновигає в моїй голові, але ніяк не складається в цілісну картину.

— І тому ти вирішив дозволити ґрафові прийти сюди?

— Так.

— А якщо він не прийде? — озвалася Бланка.

— Чому?

— Коли в призначений час кузена Рікарда не буде в ґалереї, ґраф напевно щось запідозрить.

— Це я врахував. Замість віконта Іверо в ґалереї буде віконт де Біґор.

— Що?!! — здивувався Філіп. — Симон?

— Атож. Симон схожий на Рікарда Іверо і зростом, і фігурою, і зачіскою, навіть у їхніх манерах і ході є щось спільне. Щоправда, волосся в нього темне, проте сьогодні місяць у молодиках, тож будемо сподіватися…

— Але наш маленький, дурненький Симон…

— Хочеш сказати, він не впорається з роллю?

— Думаю, ні.

— А я думаю, що впорається. Насправді Симон не так простий, як це здається; згадай хоча б історію з дочкою лурдського лісничого. Та й особливо грати йому не доведеться, його роль гранично проста: зустрітися з спільником, узяти в нього боргові розписки віконта Іверо, скуплені ґрафом Біскайським у євреїв, і піти за ним… Хай йому чорт! — раптом вигукнув Ернан. — Збагнув! Збагнув, нарешті!

— Що ти збагнув? — пожвавився Філіп.

— Навіщо ґрафові потрібен віконт Іверо.

— І навіщо ж?