Вона ввійшла до невеликої кімнати, освітленої тьмяним світлом однієї свічки, що кіптявіла в свічнику на грубо збитому столі. У протилежному кутку кімнати стояло вузьке ліжко, біля якого сиділа на ослінчику Адель де Монтальбан. Угледівши принцесу, вона швидко звелася на ноги.

— Мені залишити вас, кузино?

— Так, будь ласка.

Дошки ліжка заскрипіли. Почувся стогін, а потім слабкий голос Рікарда:

— Марґарита… Вона тут?…

Адель мовчки вийшла з кімнати, щільно зачинивши за собою двері. Тоді Марґарита підійшла до ліжка, опустилася на ослінчик і зміряла Рікарда пильним поглядом.

Він лежав навзнак, одягнений лише в спідню білизну, місцями забруднену кров’ю; на шиї у нього на тонкому золотому ланцюжку висів медальйон. Обтерте вологою ганчіркою обличчя було все в саднах та синяках, обидві брови були розбиті, а з носа й потрісканих губ сочилася кров. Очі його скорботно й винувато дивилися на Марґариту.

— Що ти накоїв, Рікарде? — з невимовним болем у голосі промовила вона. — Що ж ти накоїв?!

— Збирався допомогти кузенові Біскайському вбити його сестру.

— Це я знаю. Але навіщо?

— Він сказав…

— Мене не цікавлять його мотиви. Тим більше, що я здогадуюся, чим йому заважає Жоана. Але ти, ти…

— Це не борги, Марґарито, ні. Хоч…

— Хоч що?

— Александр скупив усі мої векселі. Не знаю, де він взяв стільки грошей, а проте він їх скупив. Він думав, що міцно тримає мене в шорах, але…

— І він таки тримав. Він втягнув тебе в цю брудну, мерзенну, огидну авантюру. І ти погодився, ти піддався спокусі одним махом залагодити свої справи, а ще дужче ти хотів завдати мені болю. Адже ти знаєш, як я люблю Жоану, хоч і трохи ревную до неї батька.

— Помиляєшся, Марґарито. Я ні про що таке не думав. Коли ти розлюбила мене, мені стало все байдуже, я просто плив за течією, я не задумувався ні над чим, не усвідомлював того, що беру участь у злочині. А потім…

— Потім ти вирішив продати свого спільника в обмін на мою згоду вийти за тебе заміж. Та оборудка не вигоріла, і ти… О, негіднику! Ти ще насмілився читати мені мораль! Ти назвав мене чудовиськом!

Рікард кволо всміхнувся, а наступної миті його обличчя перекосилося від болю.

— Ми обидва чудовиська, люба. Ми з тобою обоє рябоє, шкода, що ми не одружимося. Ти надто ідеалізувала мене в нашій останній розмові.