Ще трохи повагавшись, Марґарита підвелася з ослінчика, відійшла до стола і повернулася назад з кухлем води в руці.

— Тобі, мабуть, потрібно запити, — тремтливим голосом мовила вона, сідаючи на край ліжка.

— Отже, ти вирішила?

— Так, Рікарде. Нас надто багато зв’язує, щоб я дозволила чужій людині позбавити тебе життя.

З цими словами вона поклала йому до рота кульку з отрутою і піднесла до його вуст кухоль.

— Побудь зі мною, люба, — попросив Рікард, випивши воду. — Це займе не більше ніж півгодини.

Марґарита лише кивнула у відповідь, судорожно зчепивши зуби і насилу стримуючи сльози. Вона зручніше вмостилася на ліжку і поклала його голову собі на коліна.

— Я помру щасливим, Марґарито, — вдячно прошептав він. — Останні тижні мого життя були справжнісіньким пеклом на землі, але перше ніж я потраплю до пекла підземного, я проведу кілька хвилин у раю.

Марґарита тихо схлипнула.

— Кохана, — знову озвався Рікард, голос його вже був сонний. — Ти пам’ятаєш ту нашу останню розмову?

— Так, пам’ятаю.

— Тоді ти сказала, що любиш мене…

— Я сказала правду, любий. Ти був єдиний, кого я кохала по-справжньому.

Вона знайшла в собі сили говорити йому ласкаві й ніжні слова, тим часом як серце її розривалося від горя, а до горла раз за разом підкочувався тугий клубок. Хвилини для неї розтяглися в сторіччя, кожне слово давалося їй через силу. Їй здавалося, що вже минула ціла вічність; здавалося, що вона вже постаріла і помре разом з ним, якщо не раніше за нього. Та врешті Рікардове тіло обм’якло, він заснув, дихання його поступово слабшало, а за якийсь час зникло зовсім.

Марґарита встала, поклала його голову на подушку і, опустившись навколішки, притислася вухом до його грудей.

Рікардове серце, що вміло палко кохати і пристрасно ненавидіти, мовчало. Марґарита почула лише тишу, що вибухнула для неї, як сотні гуркотів грому. І гіркі сльози болю, туги та відчаю потекли з її очей.

— Прощавай, Рікарде, — прошептала вона, здригаючись від беззвучного ридання. — Прощавай, моя нездійснене кохання… І пробач мені, пробач… Занадто пізно я зрозуміла, що ми були створені одно для одного…

Коли Марґарита вийшла з кімнати, її обличчя було спокійне, і лише запалені очі свідчили про те, що недавно вона плакала, — та в напівтемряві коридору цього ніхто не помітив.

— Він помер, — незворушно промовила принцеса. — Хай простить його Господь.