Після ще кількох днів полювання на різноманітну дичину наше мисливське товариство роз’їхалося. Полковник Бейлі лишився в таборі, а сам я 16 лютого у товаристві Ллойда Сміта та його дочки вирушив на станцію Ґаурі Фанта, щоб поїхати далі потягом через Раксаул до кінцевого пункту цієї залізниці, який був у Непалі. Решту шляху до Катманду я мав подолати верхи.

Зруйновані мости змусили нас поїхати до Ґаурі Фанти на слонах, сидячи в паді. Падом звалося схоже на матрац слоняче сідло, призначене для спільного використання кількома людьми, прив’язаними одне до одного товстими линвами. Надто під палючим полуденним сонцем сидіти й гойдатися там було дуже важко. За нами йшла група слонів, які несли на спині дорожні скрині, великі, мов будинки. Ми проїздили зеленою місциною з гарними, густими лісками. Орних полів не багато було видно, але скрізь ходила худоба. Села були маленькі, а почорнілі будівлі мали бідний вигляд. Поза халабудами сиділи худі, вбрані в полотно істоти, займаючись хто чим. Але здебільшого вони просто балакали — від розмов, здавалося, ці люди ніколи не стомлювалися. Коли ми проїздили повз, жінки або заходили до хати, або затуляли обличчя паранджею. Діти пустували на брудних подвір’ях. Повітря було сповнене притаманних для індуських сіл відразливих запахів.

У містах цих країв базари мають строкатий вигляд, і в них кипить життя. Галас стоїть оглушливий. На вузьких вуличках кишить критими екіпажами з парним запрягом, возами на буйволячій тязі, а також автомобілями — а ще там можна побачити, як якась худюща корова простує вперед у святій величності, обнюхуючи нечистоти й не звертаючи свого погляду на хаотичне довкілля.

Приблизно 80-кілометровий шлях від кінцевого пункту залізниці до столиці Непалу пролягав високими гірськими пасмами і долинами, що відкривалися між ними. Першу частину дороги до населеного пункту з назвою Бхімпхеді я проїхав у автомобілі, але, потрапивши туди, побачив перед собою високий гірський кряж, на схилі якого дорога перетворилася на круту, звивисту стежку. До Катманду вела підвісна дорога, збудована для перевезення речей, але я волів, щоб мій багаж везли поні в вантажних сідлах. Сам я подолав більшість того шляху пішки, хоч мені дали верхового поні. Дорога тривала дві доби, й проти вечора другого дня я дістав змогу з перевалу Чандрагірі милуватися величезним хребтом Гімалаїв і суворим краєвидом, що розстилався поза Еверестом. Коли ми спустилися крутим схилом, я прибув 20 лютого у непальську долину з добрими дорогами, яка була на віддалі лише десять кілометрів від мети моєї поїздки, і ще того самого вечора дістався до Катманду. Дорога була стомливою, і я легко зрозумів, чому Непальське королівство має небагато контактів із зовнішнім світом.