9 березня 1946 року Юго Паасиківі було обрано президентом республіки, а два дні по тому відбулася зміна варти на найвищому державному посту. Так я відійшов від останнього й найважчого завдання на службі Вітчизні. Повернувшись до приватного життя, я дістав змогу безборонно скористатися правом, яке має кожен вільний громадянин: правом повертатися думками до минулого і звірятися сучасникам і нащадкам, що може дати й чого навчити пройдений життєвий шлях. Кінцевим пунктом моєї публічної кар’єри завершується й ця розповідь. Мені зостається лише прикінцевим словом звести докупи власні уявлення про причинові зв’язки, які визначали долю Фінляндії впродовж останніх, сповнених подій десятиріч.

Індивідууму, коли він озирається на своє минуле життя, легко помітити чинники, які вплинули на формування його біографії. Він може без великих труднощів констатувати, де й коли обрав правильний чи хибний шлях і якою мірою сам творив свою долю.

Цілому народові з його розмаїтим і гетерогенним складом незрівнянно важче здійснити такий самоаналіз. Причина й наслідок заховані від більшості народу, яка пливе за течією і підкоряється розвитку подій, не питаючи себе, чому вчора сталася невдача і що принесе завтрашній день. Однак скидається на те, що, зокрема для такої країни, як Фінляндія, бажано, навіть конче потрібно, щоб усі верстви населення і прошарки суспільства навчилися відчувати відповідальність та обов’язки, продиктовані їхнім політичним і соціальним становищем. Передумов для цього більшає, коли підвищується рівень освіти й життя та взаємно зближуються суспільні класи. Народ також набуває більшої зрілості зі зростанням середнього віку. Отож чимало поколінь мають змогу одночасно користуватися спільно набутим досвідом, і вони мусять об’єднатися для спільної мети: добробуту народу, безпеки й честі держави.

Народ, як і індивідуум, не любить визнавати власних помилок. І все ж таки має бути можливість спробувати спільними зусиллями проаналізувати минуле, аби усвідомити, які помилки й недогляди спричинили згубні наслідки. Поступ не зупиниться, майбутнє постає перед нами з усіма своїми вимогами, і треба їх зустріти з розумінням і гостротою сприйняття. На досвіді, який дорогою ціною здобули минулі покоління, прийдешні генерації мають навчитися уникати їхніх помилок. Тому все знання, яке спізнав індивідуум у певний період життя, треба залишити у спадщину подальшому. Насамперед через це я вважав за потрібне в мемуарах оповісти про власний досвід новітнього періоду фінляндської історії, у формуванні якого мені судилося брати участь.