Що на практиці означало репараційне постачання для економічного життя Фінляндії, видно з того, що воно в перший рік становило аж 80 % нашого загального експорту. Ще очевиднішим стає їх вплив, коли зважати, що цей тягар ліг на країну, яка втратила 13 % національної власності (через умову віддати території) і понад 7 % робочої сили (її було вбито чи позбавлено працездатності). Кількість самих лиш інвалідів війни сягла 47 500. Фінляндія втратила в боях велику частину торговельного флоту, а коли до цього додати прописані в угоді про перемир’я передавання кораблів, довоєнний тоннаж поменшав на третину. Державний борг зріс від довоєнних 3,5 мільярда марок до 67 мільярдів станом на кінець 1944 року. Промислові підприємства, щоправда, зазнали порівняно невеликої руйнації, однак запаси сировини вичерпалися, а продуктивність була слабкою.

До вкрай обтяжливих репараційних вимог додалися й інші умови компенсації. Фінляндія мусила повернути воєнні трофеї й майно, вивезене з переданих теренів, а ще — відповідно до ухвали держав-переможниць у Потсдамі влітку 1945 року — німецькі кошти переказати Совєтському Союзу. Загальна сума цих претензій, під час визначення яких цілком проігнорували позицію Фінляндії, зросла до 60 мільйонів доларів. Сплата репарацій шкодила політиці, яку СССР провадив щодо Фінляндії, і коли сподівання на подальші іноземні кредити розвіялися, совєтський уряд усвідомив: треба полегшити репараційний тягар. В угоді, укладеній у січні 1946-го, термін сплати було продовжено до 8 років, а це означало, що річна сплата зменшилася з 50 до 35 мільйонів репараційних доларів.

Моє здоров’я, стан якого від початку 1945-го часто мінявся, настільки погіршало впродовж року, що восени мені довелося передати функції очільника держави прем’єр-міністру і прислухатися до поради лікаря переїхати в м’якший клімат, аби відновити сили. Подорож була до Португалії, і приготування відбувалося, як належить, з повідомленням країн, через які я проїздитиму. Рейсовий пароплав, яким я мав вирушити до Стокгольма, відходив 3 листопада о 8-й ранку.

Напередодні ввечері я ледве встиг лягти й вимкнути світло, як опівночі хтось подзвонив у двері. То був прем’єр-міністр Паасиківі, який прийшов просто від голови контрольної комісії Жданова. Той за годину до того запросив його до себе і сказав, що дізнався з газет про намір президента їхати за кордон. Однак президент — це політична фігура, яка не може залишати країну, не повідомивши про це росіян, а жодної інформації не надходило ні до контрольної комісії, ні до совєтського уряду, ні до російського верховного командування.