Свобода не дісталася Фінляндії в дар. Країна здобула її великими жертвами і кров’ю власних синів 1918 року в боротьбі, яка відновила її історичний східний кордон. Уже тоді стало очевидно, що наше становище незалежної держави буде нелегким. Воно потребувало сильної державної влади, внутрішньої єдності й ефективних збройних сил.

Конституція суверенної Фінляндії, яку я затвердив 1919 року, заклала міцні підвалини державної влади в межах демократичного суспільного ладу, який утримався у всіх тогочасних бурях. Цінність цих підвалин найкраще потверджує те, що вони збереглися й понині.

Найбільшою загрозою для майбутнього самостійної Фінляндії, її зовнішньої безпеки та внутрішнього спокою здавалося тривання розколу, який 1918 року ледь не призвів до загибелі країни. По закінченні визвольної боротьби я відчув доконечний обов’язок зробити все можливе, аби загоїти рани війни. Не мені судити, наскільки мої прагнення згладити суперечності в суспільстві посприяли єднанню нації. У всякому разі, коли настав час випробувань, для мене було великим задоволенням бачити, як фінляндський народ згуртовано, одностайно й рішуче стає до оборони своїх життєвих інтересів.

На жаль, усвідомлення того, яке надважливе значення має обороноздатність – ефективна обороноздатність – для майбутнього молодої держави, не з'являлося попри неодноразові попередження, доки сплюхів не розбудив грім війни. Фатальним стало те, що ми не змогли поставити проблему оборони понад партійними інтере­сами. Доконечною умовою самостійної зовнішньої політики є існування потужних збройних сил, а саме цієї підпори керівництво нашої держави не мало. Народ загалом і його представники в парламенті й уряді запізно збагнули потребу ефективно підсилювати державні збройні сили. За таких умов Фінляндія була надто слабкою, щоб збройно захищати свій нейтралітет. Натомість вона покладалася на обіцянки й ілюзії. Але позаяк не бракує голосів, які звинувачують фінляндський народ у наївності в зовнішньополітичних питаннях, мабуть, доречно зауважити, що й великі нації з багатовіковими політичними традиціями щонайменше так само стали винуватцями відповідних помилок і хибних висновків. Не останньою чергою це стосується нехтування обороноздатністю.

Двічі я був свідком катастрофічних наслідків того, що Росія вступила у війну непідготованою. Повторення того самого я бачив, коли 1916 року Румунія, теж непідготована, долучилася до країн Антанти і зазнала швидкого розгрому від численнішого супротивника. Очолюючи Раду оборони, я сподівався, що зможу розбудувати досить потужні збройні сили, аби фінляндський народ уникнув такої долі. Економічних передумов для цього не бракувало, але через недалекоглядність підтримка від влади була половинчастою й недостатньою. Після восьмирічного бігу наввипередки з незабарною бурею я побачив, як вона насувається на Фінляндію, обороноздатність якої була аж ніяк не найкращою. Ще й понині я певен, що Фінляндія мала б великі шанси уникнути Зимової війни, якби збройні сили країни перебували в доброму стані. Це особливо ймовірно тому, що великополітична ситуація наприкінці 1930-х не спонукала Совєтський Союз нападати на таку Фінляндію, якій було б до снаги чинити тривалий опір. Усе свідчить про те, що якби вдалося уникнути Зимової війни, подальший розвиток подій став би зовсім інакшим, ніж той, який у червні 1941 року втягнув Фінляндію у війну між великими державами.