До Остряниці, до Дорошенка, до Гуса та Шафарика, перейшовши, піднісшись над Хмельницьким, Палієм і всіма іншими, подивившись на них незнаними тоді для інших незалежницькими, провідними очима. Пам’ятаю, як пишучи своїх «Семена Палія» та «Гайдамаків» я спинався бодай на п’ядь до великого Тараса, дивувався йому, вже щось трохи-трохи розуміючи, маючи більше ніж десять років освіти, й не піднявся й близько.

Думаю: хто міг послужити йому прикладом, отому хлопцеві, який мережив хрестиками перші здобуті випадково аркуші? Та ніхто! Тільки Бог, тільки власна душа! Яка ж бо була вона вже тоді глибока. Тільки він зумів узагальнити всі кривди світу і всі пориви до свободи. Перебуваючи в повній темряві, в оточенні покори і ницості, погроз і закликів возлюбить свого пана і великую неділимую. Він прозрів її і зневажив, зненавидів і повелів нам ненавидіти її в усіх часах. Як мені, скажімо, не дивуватися, порівнявши його до іншої, теж не малої постаті – до Пантелеймона Куліша. Освіченого, всевидющого, виколисаного на м’яких отавах своєї Батьківщини. І він то схитнеться до поляків, то збирається поєднатися зі слов’янофілами (яких, імперських, Шевченко розгадав одразу: «і в слов’янофіли так і претесь»), то в якийсь час виправдав, пом’якшив оцінку паскудній цариці Катерині (згадаймо в Шевченка!).

Шевченко не хитнувся жодного разу, жодного разу не покривив душею, («у нас нема зерна неправди за собою»). Він знав, що від москаля нам не сподіватися добра во віки віків. Тільки у своїй хаті своя правда і сила і воля.

Ще для мене одна загадка? Як правило, для людини в дорозі вгору служить якийсь приклад. Великий. Так для Бальзака прикладом був Наполеон, і вже на той час Кант і Гете, які досягли вершин людської слави. І для Пушкіна, для Міцкевича; для Гоголя – уже сам Пушкін. А для Шевченка? Списаний у саморобні зшитки скромний і скоромний Сковорода? Але заповітом Сковороди було «тихо коротаті “мілий век”». А для Шевченка – боротися, каратися, мучитися, але не каятися. Він не ставив перед собою мету возвеличитися, як скажімо, Бальзак або Пушкін, він ставив мету возвеличити свій народ, щоб оці німі раби уяснили себе людьми, знайшли в собі сили до боротьби, до свободи. Він був звичайною людиною, йому хотілося затишку – хати і кімнати, і свіжого шматка хліба, а не черствого окрайця в Петербурзькій мансарді та не цвілого сухаря в Оренбурзькому степу, він міг сидіти зятем багатія князя Рєпніна, чоловіком Варвари Рєпніної в затишному Яготинському палаці, їздити в Рим та Париж, що йому як художнику було б дуже корисно, але він усі свої помисли і сили, усе без решти, віддає отій маленькій людині, отому Українцю, який має осягнути своє становище і розірвати кайдани. Такої духовної єдності митця і народу світ не знав ні до того, ні після того.