І нового Вашингтона ми не діждалися, наші Коплекси і Брути плазували і плазують перед імперським троном. І способи управління у нас такі самі, як у Шевченковому «Сні»: «Та й давай місити недобитків православних».
Щоправда, тепер частіше діє не кулак, а тлуста пачка грошей.
То, може, вже таки час прислухатись до застороги Тараса:
Схаменітесь, будьте люди, бо лихо вам буде. А ще він казав: Свою Україну любіть, Любіть її… Во врем’я люте, В останню тяжкую минуту За неї господа моліть.У нас знову «врем’я люте», і знову «тяжкая минута», і маємо її пережити, і об’єднати національно-демократичні сили, підвестися й здобути щастя-долю в своїй країні. Шевченкова мета залишається.
І тоді пророчо збудуться поетові слова: Колись Бог нам верне волю, Розіб’є неволю…Безодня Криниця
Безодня Криниця
У нашому селі, на межі саду й городу, була криниця. Колодязь, по-нашому. Не вельми і глибокий. Дідівський-прадідівський. Старі, оброслі мохом цямрини, звід (журавель) з тичиною і замшілим цебром, коли витягаєш воду, краплі з нього в колодязь – кльок, кльок, кльок, і звук той на все життя. Вода в ній була дуже смачна, по неї ходили «на чай» з усього кутка. Через дорогу в сусідів теж криниця, але вода там не така. Наша вода ніколи не відгонила цвіллю, затхлістю.
Коли я почав пити воду з криниці? Хіба знаю. Одмалечку. Вона випоїла мене, як і весь наш рід, вона в моїх жилах на все життя.
Отакою криницею є для мене Тарас Шевченко. Не пам’ятаю, коли вперше до мене прийшло його слово. Мабуть, з підручників старшого брата. Воно зі мною все життя. І черпаю я з тієї криниці, і не вичерпати її ніколи. І якогось відкриття мовби й не було. Як і отієї води з криниці. Була його правда. І «Заповіт» на свята, й «Реве та стогне». А вже далі і «Гайдамаки», і «Мені тринадцятий минало», і «Кавказ», і «Розкрита могила», і «Великий льох»… І з ними розуміння всього нашого життя, нашої історії. І був його портрет в хаті на стіні в баранячому кожусі й шапці. Його у війну намалював мандрівний художник, він вимагав тільки шмат полотна й за роботу п’ятдесят яєць. На портретах Шевченка і Сталіна набив руку, малював швидко й, основне, вони були схожі на самих себе. Тим вдовольнявся: сільське начальство, для себе й для клубу, для сільради замовляло портрет Сталіна, моя ж мати замовила портрет Шевченка. Вона таки серцем відчувала правду.
Одначе було й відкриття Шевченка, це коли я вже підріс і вступив учитися до університету, длубався в історичній літературі, зрозумів, хто до нас говорить своєю мовою, а хто чужою. І почав сам писати. Спершу це був «Семен Палій». Писав я його з огляду на праці радянської історіографії, писав, як був переконаний, правду. Так, Семен Палій, створивши свою маленьку козацьку державу на Фастівщині та Білоцерківщині, більш як двадцять років утримував ці землі, відбивався від шляхти й рятунком вважав злуку з державою Російською. Був це звитяжний чоловік, могутній козарлюга, сміливий, добрий стратег. Таким його й бачить Шевченко, але одразу ж застерігає: