І далі називає Дорошенка славним, порівнює з орлом. Ми знаємо, що Дорошенко не раз кидався на всі боки, метушився, водив і турків, і татар (як Хмельницький), оступлений ворогами з усіх сторін, намагався вирватися із зашморгу, визволити Україну, бо любив її на всю глибину серця. Сам був безстрашним воїном, могутнім, як і Богдан, чоловіком, міг сам йти з оголеною шаблею на ціле вороже військо й таким чином підняти на останній бій охлялих козаків, а коли в оточенні старшини пропонували укласти з ворогом мир, Дорошенко, вичерпавши всі супротивні доводи, повільно підносить до дучки у діжці з порохом, на якій сидів, розжарену люльку – злетимо всі до Бога, але не зазнаємо ганьби, і таким «аргументом» схилив усіх на свій бік, на подальшу боротьбу. Отож «славний Дорошенко».

Шевченко оцінює недвозначно, різко. У той же час, скажімо, він вельми обережний щодо Мазепи. Бо ж запопадливо служив Мазепа Петрові, вельми довго хитрував і перехитрував себе. Петро розтягнув усе його військо – на боротьбу з корпусом, який ішов на допомогу шведам, на копання каналів, і коли в останню мить повів жменьку козаків на з’єднання з Карлом, вони не знали, куди йдуть. А допомоги Батурину не надав, залишив його напризволяще, й погром Батурина дуже негативно вплинув на українських козаків. І мовчав навіть тоді, коли Петро розсилав по Україні реляції, в яких писалося, буцімто Мазепа самовільно вводить панщину, а він, Петро, був завжди проти того; Мазепа не спростовував це, не повів своєї рішучої «агітації». Упевнений, Шевченко не раз задумувався над тим. Так, в історії є ситуації, коли людина одним рішучим вчинком, одним правильним рішенням спокутує попередні помилки й діяння, але цього не достатньо для позитивної оцінки всієї його діяльності.

А скільки було суперечок довкола «Гайдамаків». Там вело Шевченка українське серце, йому потрібен був приклад самовідданого служіння Україні, приклад для нащадків. У своїх передбаченнях, у своїх прозріннях він вказав нам шляхи визволення, які наші зверхники знехтували, не взяли до серця, а отже – до втілення. Шевченко батожив тодішніх запроданців, «землячків», вельми схожих на нинішніх, подав нам такі уроки, на які неспроможна сотня академіків і голів усіляких партій. У часи незалежності він є нашим прапором, провидцем.

По ньому вивіряймо своє життя, свої кроки.

Селянський хлопець забутого Богом і людьми села, де єдиною освітньою силою був п’яний дячок, а єдиною книгою – «Четьї Мінеї», він піднісся до просвітителів, енциклопедистів і пішов далі за них. Шевченко не лише виразник народу, всіх сторін його життя, подій, прямувань, часто затаєних, невидимих, він – найбільший українець, втілення того, що запланував Бог нашій нації. Він любив народ серцем, вболіваючи за його помилки, недосконалості (маючи їх і за власні), кидав йому в обличчя гіркі докори, пропікав гарячими словами, розпинав, але тільки в хвилини розпуки, – це був крик серця, а не холодний реєстр розуму. У той же час строго розрізняв, хто на що заслуговує: Хмельницький, Палій, Полуботок чи Дорошенко, бачив народ страждальцем, але бачив і бунтівником, що для нас вельми важливо, жив народною правдою, піднісши цю правду до соціальних і політичних вершин. Які далекі наші нинішні провідники від Шевченкових прозрінь і його заповітів. Як дбають про себе, власне добро і не хочуть бачити народу. Шевченко ж не взяв для себе нічого, у нього не було «зерна неправди за собою». Ох, як нам цього не вистачає сьогодні!