Сотні томів літературознавчих праць написано про творчість Шевченка, і все одно вона не осягнута, бо неосяжна. Бо неможливо осягнути те, що вона обіймає. Неможливо осягнути той Дух, який вона пробуджувала і пробуджує в мільйонах людей, ті мільйони енергій, які піднялися з найнижчих низин, і тих, які йшли на боротьбу, на творчість. І все це він, той Дух, заключає в собі. У рядках написаних і в тому, що за ними вгадується, з чого все те він брав і чому служив? Так напружено, так сконденсовано. Од ідилічної картини вишневого садочка до вогненної прірви «Гайдамаків»; звідки він знав, що й те й інше однаково потрібне його люду? Велика творчість, це – не покладені на папір рівні рядки, не скомпоновані сюжети, не просто вдало знайдені метафори, це щось інше, це обійняття текучого світу, це віднайдення в ньому того, що потрібно людям, що вони ледь відчувають, насамперед своїм людям, якими для нього були українці, це вкладена в ті самі рядки душа, душа велика і світла. Обіймімо зором його творчість: ніби стільки випадкового, написаного з тієї чи іншої оказії, і виявляється, – що нічого випадкового, що все б’є в одну ціль – звільнення, возвеличення людини, творіння її душі доброю, спочутливою, правдивою, гуманною і незламною. Чи це сиротина під тином, чи це сліпий Перебиндя, чи це занапащена Відьма. У цій спрямованості Шевченка на одну велику ціль і сила його творчості. Він не писав красивих пейзажів (а якщо й писав як «Садок вишневий…», то таки ж возвеличував свій селянський рід), розважальних історій, пригод, він писав людину, людину, яка вона є в своїй текучості і якою має бути в цьому світі, особливо в цій країні. Тільки такою. Його творчість – вище мірило людини на землі, його мета – у першу чергу мета українця ота, як нині ми кажемо, українська ідея. Він жив і працював задля неї. Її поклали в основу своєї творчості Леся Українка і Франко. Її піднесли на прапорі січові стрільці та вояки УПА.

А як же ми сьогодні втілюємо її в життя? Чи все зробили, щоб виконати заповіти Шевченка? Далеко не все. І щодалі робимо менше й менше. Зневажаємо Шевченкові істини. Ми постійно обираємо не тих зверхників, що треба. Вони йдуть в услужіння до того, хто увесь вік пригноблював наш народ, забороняв його культуру, його пісню, хто упосліджував, катував нашого Генія. Ми допустили до того, що сиротина не може здобутися на шматок хліба, а оті «кати людські», оті пани олігархи-плутократи багатіють і жиріють на нашому горі. Село, про яке Шевченко писав: «село неначе погоріло» сьогодні виглядає так само, як у його дні, і люди так само йдуть на панщину до орендарів-олігархів.