Як же глибоко осягнув усе те Шевченко. Звідки це міг знати? Адже які історичні правдиві матеріали мав перед собою? «Історію Русів». Та обережні хроніки козацьких літописів.
Уся справа в тому, що про певні події написані цілі томи, фоліанти, монографії, де дипломовані та недипломовані вчені розшукують і додають нові факти, розплутують і заплутуються («якщо подивитися з цього боку – то отак, а з іншого – інак»), а істина – одна, така, як сказав Шевченко. Мені й сьогодні вподив – звідки це в нього. Інтуїція? Прозріння? Геній, який увібрав у себе весь народ, його долю. Усі ми в полоні часу. Тільки Шевченко не в полоні часу, а для нас, українців – назавжди. Бо в Шевченка була ясна, чиста українська душа. Якщо Гоголь розмірковував, чи в нього душа хохляцька, чи великоросійська, а потім сходився на тому, що вона малоросійська, то Шевченкові й на думку не могло спливти якесь хохлацтво.
Усе це я осягнув уповні, коли почав писати роман «Яса». Там відведено чимало місця гетьманам Петру Дорошенку і Івану Самойловичу. Процитую уривок із «Заступила чорна хмара».
Заступила чорна хмара Та білую хмару. Виступили з-за лиману З турками татари. Із Полісся шляхта лізе А гетьман-попович Із-за Дніпра напирає – Дурний Самойлович З Ромоданом.Мабуть, і вам, як мені, в першу мить ріже вухо оте «дурний Самойлович» – якоюсь грубістю, не властивою Шевченку, категоричністю, як присуд. І ось історики пишуть про господарські здібності Самойловича, зокрема про успішний розвиток торгівлі в часи його правління, про толерантність щодо багатьох підлеглих і таке інше. Але якщо вчитаємось, виважимо все, то що ж у кінцевому підсумку? Повільне, тихе закріпачення народу, сумлінне, лакейське служіння російським царям, Російській імперії, відсутність України в серці та, зрештою, заслання в Сибір і смерть там. Нічого не зробив для рідної землі, та й себе згубив. Воістину нерозум.
Читаємо далі:
Мов та галич, Вкрили Україну Та й клюють єлико мога… А ти, Чигирине! А ти, старий Дорошенку, Запорозький брате!