— Усе нормально, — стишую голос, хоча старий, ясна річ, усе одно почує, якщо захоче прислухатися. — Веду.

— Він досі живий?!

Що я можу йому відповісти?

Грім, звісно, опановує себе. Карбує впівголоса, і в кожному його слові — та велика довіра, що він її виявив до мене, лише до мене одного… і якої я не зумів виправдати:

— Я вже віддав наказ по Кружині. Сигнал до повстання. Воно захлинеться, Блискавко, якщо цей стариган утече і перекриє еквопотік.

— Громе, я…

— Швидше! — кричить старий Ебенізер Сун, і в його надламаному вигуку більше сили та енергії, ніж у такому знайомому голосі Грома, що лунає з динаміка. — Сюди!..

І ось я відчуваю, як помалу-малу зменшується вага на моєму плечі.

Перелякана дівчина, яку замкнуто в комунальному часі, починає приходити до тями. Треба обхопити її якнайзручніше, так, щоб не зім’яти шкіри, не порвати волосся, не пошкодити тендітних кісток…

Мобільник.

Не мій. Мій досі тримаю в руці, хоча це геть зайве.

— Слухаю, Морлі, — нетерпляче каже Ебенізер Сун.

Зупиняється. Слухає.

— Тобто?.. А якого дідька ви мовчали?! Я міг бодай попередити Ежена…

А по паузі стомлено:

— Морлі, я більше не бажаю мати з вами справу. Іґар мертвий.

І після ще однієї паузи:

— Гаразд. Тільки заради дівчинки. Бо мені вже все одно.

Вимикає мобілку і підвищує голос, звертаючись одночасно — я би вмер зо сміху, але не зараз — і до спецохоронців, і до мене:

— Швидше! На Кружині бунт. Ми маємо встигнути прорватися.