Він здогадався.

Він зробив те, про що я мимохідь мріяв там, у дім-базарі. Розсунув межі свого часу, впустив її досередини.

І я бачу її-справжню, стрімку і легку, немов рудий вітер. Вона біжить, і натягнута, мов струна, її тонка рука, і розвівається її пухнаста грива, і мелькають білі-білі ноги, оголені до самісіньких кінчиків волосся, хоч би він здогадався прикрити її чимось, старий дурбель Ебенізер Сун…

Вони зникають за рогом. А що ж я? — я б’юся, весело і завзято, як на Базі, мені все одно, з ким битися і заради чого, я вже здійснив дещо важливе і головне, таке, що виправдовує все наперед, усьому надає сенсу.

І він летить зі свистом, мчить навіжено і вільно — мій час. Швидко-швидко відраховуючи зворотним таймером, обнуляючи під три чорти моє коротке життя.

— Я піду, коли втомлюся. Коли все це перестане давати мені задоволення, а перетвориться на рутинну роботу, за яку платять багато чи вже й не надто багато грошей, залежно від ситуації на ринку. А за що взятися, я придумаю. Моя дружина вирощує квіти, я можу, наприклад, садити дерева, виростити сад, а ще краще — ліс. І насолоджуватися вільним часом. (Із останнього інтерв'ю Андрія Марковича).

— Я піду, коли втомлюся. Коли все це перестане давати мені задоволення, а перетвориться на рутинну роботу, за яку платять багато чи вже й не надто багато грошей, залежно від ситуації на ринку. А за що взятися, я придумаю. Моя дружина вирощує квіти, я можу, наприклад, садити дерева, виростити сад, а ще краще — ліс. І насолоджуватися вільним часом.

— Чи не скажете, котра година?

Дівчисько дивилося на Андрія, задерши кирпатенький носик, тендітна білявочка, немов із полиці улюбленого Надійчиного і Марійчиного магазину Барбі, і зелено-біла стрічечка, що тріпотіла в неї на комірі, скидалася на шматок неохайно здертої обгортки.

Він був зосереджений, максимально напружений, натягнутий дзвінко, мов струна чи шкіра на барабані, готовий до будь-чого — лише не до цього лялькового личка, кришталевого голосочка, наївного запитання. І навіщось зробив дещо таке, що не мало жодного сенсу, — глянув на зап’ясток, туди, де вже років двадцять, аж ніяк не менше, не носив годинника.

Він відволікся.

І цієї миті зсунулися на останній крихітний відтинок усі годинникові стрілки, обнулилися частки секунд на циферблатах, збіглися, зібрались і стали напоготові розсипані частинки часу. І він збагнув — уже засліплений спалахом, оглушений гуркотом, обпалений жаром полум’я і відкинутий вибуховою хвилею, — що це був єдиний спосіб. Так і тільки так — з кров’ю, жахом і криком, з болем і смертю, з вогнем і руїнами, зі спільним моментальним концентрованим шоком, — можна було закликати його до порядку, поладнати, повернути.