Мій втрачений час.

* * *

— Прізвище, ім’я, по батькові?

— Маркович Андрій Ігоревич.

— Де працюєте?

— Я письменник.

— Пиши: не працює. Сімейний стан?

— Одружений. Троє дітей.

— Ні фіга собі мерзотник. Троє дітей у нього! А хочеш знати, сучаро, скільки там було дітей?!

Він звідкись знав: коли б’ють, по-справжньому, збиваючи з ніг, слід згрупуватися, захищаючи голову і живіт, слід звиватися на підлозі, приймаючи удари по дотичній і бажано не даючи влучити по нирках… силу-силенну речей він знав отак-ось, суто теоретично, а не для життя. Знав, наприклад, що можна все підписати, а потім відмовитися від своїх свідчень, — коли пошириться інформація, що його, Андрія Марковича, заарештовано, коли тут з’явиться преса і правозахисники, і адвокат…

Вони не вимагали нічого підписувати, двоє розісланих цеглянопиких дядьків у формі, що відрізнялася від звичайної міліцейської, але він не визначив точно, чиїй саме, і йому нічого не сказали — запитуємо тут ми — про це. Втім, запитань вони теж більше не ставили. Вони просто товкли його ногами з нудною, дозованою злістю, весь час поціляючи по гостро болючих точках, по життєво важливих органах, і з кожним ударом все його книжкове знання нівелювалося, виносилося геть із кабінету вогким грибним протягом.

А з часом так нічого і не відбувалося. Він не підвисав і не розтягувався ниточкою нескінченності, як можна було припустити, дотримуючись ейнштейнівської логіки, але й не смикався, не стрибав, не прискорювався, а розмірено цокав собі разом із моторошним китайським годинником із зозулею на стіні. Далебі подарунок на якийсь ментівський корпоратив, — подумав Андрій, ще коли був щойно сюди ввійшов і дозволяв собі брязкати спостережливістю й увагою до деталей, бутафорською письменницькою зброєю.

Зозуля прогорлала чергову годину, здетонувавши зі страшним ударом під ребро. Аж раптом вони злагоджено, немов і справді за годинником, перестали бити.

Андрій ще за інерцією відкотився на півметра вбік, перед очима замаячіла обдерта ніжка міліцейського стола, павутиння, відклеєний шпон. Обережно, намагаючись не впилятися об стіл головою — простір, на відміну від часу, перестав бути однозначним, тремтів і поривався вигнутись у несподіваний бік, — він піднявся, сів і відразу зігнувся, гамуючи нудоту, що підступила до горла. Ніколи досі мене не били по-справжньому, і тепер я гадки не маю, наскільки залишився цілий, і навіть давня медична освіта нічим не зарадить…

— Вставай, покидьку, — запізніло, навздогін, наказав один із квадратнопиких. Капітан, пригадав Андрій, знову — він, звісно, насамперед визначив це ще тоді, коли увійшов, — скоса глянувши на погони. І збагнув, що вже стоїть, хитаючись, притримуючись за край столу.